«Час героїв» – «Ми ті, що орють і сіють, але нас час від часу беруть на війну...»
«Не погорди їх нести жертву, а прийми їх жертви, як приймаєш нас усіх, а ми, нащадки, підемо вашими дорогами і будемо славити вас по вічні віки» (з «Молитви за партизанів»).
23 травня відзначається День Героїв України. Свято започатковане в 1941 році Організацією Українських Націоналістів на ознаменування сумної події, адже в цей день у 1938 році було вбито її першого лідера – Євгена Коновальця.
В незалежній Україні ми вшановуємо Героїв минулих і сьогоднішніх битв, які віддали своє життя за нашу незалежність, за право жити у своїй країні, вільній від чужоземних поневолювачів. Цього року це свято актуальне, як ніколи. У нас знову війна, знову гинуть наші захисники, які стають Героями в боротьбі з агресором. День 23 травня знову кличе нас відродити героїчний дух минулих поколінь та надихає на подвиги наших воїнів сьогодення.
Саме цього дня в нашому місті в приміщенні Меморіального музею «Калуська в’язниця» молодіжний театр «ЛюбАрт» представив глядачам п’єсу «Час героїв». Вистава відбулася в незвичному для глядача форматі, який нагадує генеральну репетицію, коли на сцені ще немає повноцінних декорацій, але вже за лаштунками лунає музичний супровід, коли актори тримають в руках тексти і експресивно прочитують свої репліки, наче не звертаючи увагу ані на глядачів, ані один на одного, при цьому тримаючи зал в постійній емоційній напрузі.
Очевидно, саме такого ефекту від постановки і добивалася режисерка та художній керівник театру «ЛюбАрт» Любов Липовська. У своєму вступному слові перед глядачами, вона наголосила, що всі ми маємо честь зараз жити в час Героїв. Нам важко, але нам не соромно перед пам’яттю наших славних предків. За тридцять років незалежності виросло покоління, здатне достойно продовжити справу попередників, зокрема тих, які у 40-х роках минулого століття, особливо на теренах Західної України, свідомо і самовіддано відстоювали нашу свободу.
Події в п’єсі «Час героїв» відбуваються поблизу села Струтин, що на Рожнятівщині, у 1946 році. Група молодих упівців – п’ятеро хлопців-братів та одна дівчина – приймають свій останній бій з енкаведистами та зрештою підривають себе у боївці, щоб не потрапити до лап ворога.
Новизна постановки полягає в тому, що на кожному глядацькому місці організатори наперед розклади аркуші з текстами «Молитви за партизанів» та «Ми ті, що орють і сіють». Вистава розпочинається ніби в інтерактивному театрі, де глядачі долучаються до дійства, вони встають і вголос говорять слова «Молитви». Це нагадує давньогрецький театр, в якому хор на початку задає тон усій виставі.
Дія відбувається в основному в партизанській боївці. Глядацька зала невелика, тому складається враження, що всі присутні в цей момент також знаходяться в цій боївці. З’являється невидимий зв’язок між аудиторією та акторами на сцені, що посилюється камерністю зали й відсутністю декорацій. Аскетичне оформлення сцени більше підходить до змісту твору та акцентує увагу на дії та слові, а не на візуалізації. Ніщо не відволікає увагу від головного – сили слова, яке лунає зі сцени і примушує глядачів перебувати в постійній емоційній напрузі. Інколи важливо не стільки побачити, як почути.
А молоді актори викладаються на сцені, як на найвідповідальнішому творчому екзамені! Репліки промовляються чітко, виразно, емоційно й голосно. Наче кулі, вони летять до глядача, заповнюючи собою його уяву та свідомість.
У п’єсі переплелося усе: біль та страждання, сумніви та суперечки, почуття обов’язку та запальна безрозсудливість, звитяга й мудрість, кохання та самопожертва, а ще роздуми про сенс буття та смисл боротьби...
«Командир» каже, ніби звертаючись і до нас, теперішніх українців: «На одну-дві битви нас вистачає, а потім ми заспокоюємося...». У цій фразі-докорі розкрито одну з головних хиб нашого народу – нездатність бути рішучими до кінця та послідовними у боротьбі з ворогом. Це часто заважало нам досягати кінцевого успіху.
По ходу п’єси виникає емоційний діалог-суперечка між «Снігурем» та «Командиром», в якому порушується ще одна актуальна для нас тема. «Снігур» висловлює сумнів, чи потрібна мешканцям села їхня (партизанів – Авт.) боротьба, адже більшість готова пристосуватись до нових реалій та жити своїм приземленим буденним життям навіть в умовах радянської окупації. Тож чи не намарне всі ці зусилля і жертви? А наші провідники вже десь за кордоном, їм легко здалеку віддавати накази, коли ми тут, у самому пеклі та в оточенні, відірвані від світу.
У відповідь, щоб розвіяти сумніви товариша по боротьбі, «Командир» каже: «Прийшов ворог на мою землю, так було весь час... Без цього неба, гір і землі для мене щастя неможливе!».
Він нагадує «Снігуреві»: «А репресії? Стільки смертей, і що – намарне?».
«Командир» наче закликає і самого себе, і своїх молодих побратимів: «До духу треба ще й металу, гострої криці!».
Дух і криця з’являються у них в найрішучий момент, коли вони вирішують загинути, але не здатися.
Апофеозом лунають зі сцени слова, неначе колись давно написані в давньогрецькій трагедії: «Жили для спасіння Вітчизни недовго, але до кінця!».
«Молитвою за партизанів» глядачі разом з акторами звертаються до Господа: «Вони гідно пройшли тернистий шлях свого життя, а своєю геройською смертю дали найвище свідоцтво праведності й святості».
Після завершення дійства ми поговорили з авторами п’єси, учасниками та глядачами.
Що кажуть автори
Ігор Липовський, драматург:
«П’єса написана вже років двадцять тому. Раніше вона називалася «Без зброї», була присвячена суто минулим подіям часів боротьби ОУП-УПА, і здавалося, що події, зображені в ній, так і залишаться як ілюстрація однієї із звитяжних сторінок нашого минулого, яка назавжди вдійшла до історії і ніколи не повториться. Однак Майдан, Крим та війна на Донбасі внесли свої корективи, тож після 2014 року виникла нова назва – «Час героїв». Зараз вона повністю перегукується з нашим часом, бо країна знову потребує захисту, знову потребує героїв, готових до самопожертви. А звідки їм брати зразки для наслідування, як не з нашого минулого?».
Любов Липовська, режисер:
«Наша трупа довго вагалася, як подати героїв цього твору на сцені. Ще в 2014 році нас запросили до Львова з читкою п’єси, і ми там її вперше представили в схожому варіанті.
Коли 24 лютого почалася широкомасштабна війна, молоді актори «ЛюбАрта» висловили ідею повернутися до цієї п’єси. Ми оживили текст, робимо читку, подаємо все у стилі мінімалізму, щоб зберегти щирість та відтворити реалії воєнного часу, які мало співзвучні зі сценічним артистизмом.
Наші юні актори зараз перебувають у такому стані, що я не хочу заглиблювати їх в суто натуралістичні деталі цих трагічних подій. Ми подаємо героїв більш образно. Вони у нас як символи, як живі пам’ятники. Це нагадування того, як ті юнаки й дівчата, що гинули в 1940-50-х роках, своїми жертовними вчинками надихають нас сьогодні. Вони стають ближчими і зрозумілішими нам, оскільки зараз аналогічні часи, ми маємо вже Героїв сучасності, які також гинуть і жертвують собою на полі бою. Значить, пам’ять про них жива, вони продовжують жити в сце-нічних образах, продовжують нас надихати. Вони стали героями минулого і передали естафету боротьби і самопожертви нашим теперішнім воїнам-захисникам.
Нам важливо дослідити природу жертовності, подвигу та героїзму як тоді, так і зараз».
Що кажуть глядачі
Дарія, краєзнавець:
«Я під враженням від побаченого і, головне, від почутого, бо в даному форматі п’єси важливе саме слово, його сила впливу на глядача.
Нам завжди варто думати про те, що росія не відступить від своїх намірів поневолити Україну. Це так споконвіків було і, на жаль, так є. Нам слід пам’ятати про це. В п’єсі прозвучала думка, що ми приспали пильність і загубили нашу зброю. У тексті є фрази, які в наші дні стали напрочуд актуальними. Мусимо вчасно робити правильні висновки і не втрачати пильності. На жаль, з нами таке інколи трапляється, за що потім ми платимо дуже велику ціну».
Людмила, пенсіонерка:
«Я сама калушанка, але 35 років прожила в росії у місті Сургуті, що в Тюменській області. Минуло два роки, як остаточно повернулася до Калуша.
Друзі порадили відвідати постановку театру «ЛюбАрт» на тему боротьби УПА в роки Другої світової війни. Те, що ми колись вивчали на уроках історії про ті часи, про тодішню Україну, дуже відрізнялося від того, що було насправді. Тому мені захотілося глибше зануритися в події тих часів.
Вражена нашою патріотичною молоддю і на сцені, і в глядацькій залі, і взагалі на вулицях нашого міста, особливо зараз, коли триває війна.
Захоплена грою юних акторів, їхньою енергетикою. Звичайно, ми звикли, щоб на сцені було багато декорацій, а дійові особи перебували постійно в русі. Але автори п’єси обрали іншу форму подачі матеріалу, який, на їхню думку, більше відповідає суворим реаліям зображуваних подій та нинішньому моменту.
Я повернулася з росії до Калуша назавжди. Але я не підозрювала, що між росією та Україною спалахне великомасштабна війна. У Сургуті існує велика українська громада. У місті є пам’ятник Тарасові Шевченку, донедавна функціонувало товариство «Українська родина», проводилися «Українські вечорниці», а в школах міста навіть викладали українську мову як іноземну. Усі переживали за наш Майдан у 2014 році. Навіть після подій на Донбасі я не відчувала в Сургуті ненависті до українців з боку росіян.
Все почало змінюватися останніми роками після шаленої пропаганди з телевізора. Тепер я розумію, що раніше я сама була трохи глуха і німа, як усі вони там зараз. Телевізійна пропаганда далася взнаки. Вони там практично зомбовані тим телевізором.
Тому хочу подякувати акторам трупи театру «ЛюбАрт» за їхню творчість, за слово правди, яке вони зі сцени несуть глядачеві. Час згадати про наших Героїв, час пам’ятати про них. Час нашим Героям сучасності бути схожими на своїх попередників, героїчно захищаючи Україну та її незалежність».
Володимир ПУХИР.
