Вікторія Гречко: «Живопис став моїм коханцем!»
Практично у кожної творчої людини настає момент, коли приходить перше визнання, а разом з ним приходить розуміння того, що час підбити перші підсумки, не перевести подих, а намітити нові висоти, до яких прагнеш рухатися далі. Пора зібратися з силами, аби ще з більшим завзяттям та наполегливістю, з душевним запалом та творчим неспокоєм йти тернистим, сповненим сумнівів та креативних мук, але таким захопливим та плідним шляхом митця.
Таким етапним моментом, коли вже є і визнання, і хочеться ще раз подивитися назад на пройдений творчий шлях та намітити нові цілі, в житті калуської художниці, музикантки та літераторки Вікторії Гречко стала персональна виставка в Івано-Франківській Фортечній галереї «Бастіон».
Перш ніж зустрітися з художницею, нам захотілося почути відгуки про неї колег по пензлю, друзів та однодумців по громадській роботі, адже Вікторія Гречко не тільки малює, вишиває, в’яже, випікає, пише пісні та літературні нариси, а й бере активну участь в роботі «Союзу українок» Калущини.
Володимир Романів, художник: «Вона внутрішньо була художницею давно. Це точно. Інакше не могла би так тонко передати прозорість квітів. Вікторія ототожнює себе з квітами, коли їх малює. В її роботах – стан її душі».
Галина Турчик, зберігач фондів виставкової зали: «Вікторія Гречко прийшла до живопису вже у зрілому віці, але вона пройшла хорошу підготовку перш ніж фахово взятися за цю сферу творчості. Наскільки мені відомо, вона відвідувала майстеркласи та студії відомих франківських художників. Після такої науки людині легше наважитися зробити перші професійні кроки в малярстві.
Вікторія Гречко кілька років тому прийшла до нашої виставкової зали вже з вагомими напрацюваннями. Її картини виставлялися у нас в місті, вони мають своїх поціновувачів та покупців».
Любов Липовська, режисерка театру «ЛюбАрт», очільниця Калуської філії ГО «Союз українок»: «Її картини прикрасять будь-яку оселю й створять відповідний настрій. Вони ненав’язливі, вони позитивні та формують доброзичливу атмосферу. Якщо в людини закладений творчий потенціал, то рано чи пізно він мусить проявитися і розквітнути, як квіти на полотнах Вікторії».
Валентина Корнійчук-Ганущак, поетеса: «Вікторія Гречко малює квіти та пейзажі, бо вона кохається в квітах,оскільки вони оточують її всюди, починаючи з квітників та клумб, на яких вона їх вирощує. Вона просто напам’ять вивчила будову кожного листочка, кожний відтінок на пелюстках. А ще вона не забула, що колись викладала музику та була диригентом. Буквально нещодавно написала музику до одного з моїх віршів».
Тут варто зазначити, що усі, хто добре знайомі з Вікторією Гречко, відзначають її неймовірну активність та дієву непосидючість. У неї широке коло інтересів, і це хороший приклад для інших, для тих, хто хоче і надалі бути активним, у пошуку, навіть перебуваючи на емеритурі, бо сама вона зізнається, що не любить слово пенсія.
Слід нагадати, що Вікторія Гречко народилася у відомій калушанам родині Китаєвих. Її батько замолоду брав участь в театральних постановках, а мати займалася музикою та малюванням, хоча обоє потім стали відомими в інших сферах діяльності. Але вдома у них було багато книг, присвячених мистецтву. Тому, очевидно, нахили до творчості передалися і їхній дочці.
Розпочали ми нашу бесіду з Вікторією Гречко з найпростішого запитання:
– Вікторіє Андріївно, як ви прийшли до живопису?
– Я почала малювати буквально перед самим закінченням активної трудової діяльності. А працювала я в Івано-Франківську в науково-дослідному інституті ПАТ «Укрнафта». Напевно, я малювала все життя, але підсвідомо і в уяві. Просто це відображалося у вишиванні, декоруванні, ліпленні. Я весь вільний час займалася рукоділлям. Не скажу, що ніколи раніше не хотіла всерйоз зайнятися образотворчим мистецтвом, але все якось не наважувалася. Навіть пригадую, що малювати мені інколи кортіло тільки тоді, коли в мене був хороший настрій.
І от взимку 2017 року я, якось несподівано сама для себе, по дорозі з роботи зайшла до спеціалізованого магазину і купила два чистих полотна в рамках, олійні фарби і пензлі. Засіла за спеціалізовану літературу, в Інтернеті ночами сиділа до п’ятої години ранку. Почала дивитися відеоуроки, майстеркласи, семінари, здійснювати віртуальні подорожі кращими музеями світу, порівнювати твори відомих художників.
Завела конспекти та робочі зошити. Зрозуміла, що чим глибше занурюєшся в тему, тим відчутніше бачиш бездонність інформації про образотворче мистецтво. А коли маєш якісь перші серйозні знання, то вже по-новому дивишся на відомий мистецький твір і сприймаєш його. Чим більше вивчаєш теорію, тим краще бачиш в роботах різних художників прийоми і методи, які вони використовували.
– І наскільки важко було перейти від простого споглядання до творення?
– Багато з того, про що я дізналася з тих уроків, було для мене абсолютно незвіданим. Наприклад, відображення предметів у воді: темні кольори на картині у воді виглядають світлішими, а світлі кольори у водному відображенні будуть темнішими. Ранок слід передавати холодними барвами, а вечір – теплими. Тінь в спекотний день на полотні передається холодними тонами. Усе через своєрідне заломлення сонячних променів.
В образотворчому мистецтві все побудоване на протиставленні. Коли ти протиставляєш, то твір краще «звучить». Крім того, завжди варто дбати про динаміку картини, про її тональність. Усе це дуже важливо.
Виявляється, робота практично над кожною картиною починається з того, що наноситься попередній шар, грунтування, яке називається імпрематурою. Він повинен просвічуватися крізь усі наступні нашарування мазків.
В голові усе це я розуміла й збагнула, а от відтворити на полотні образ, що крутився в уяві, було і страшно, і важко, і незвично. Предмет зобразити – це ще можна, а як показати повітря, перспективу, настрій картини, її атмосферу?
В певний момент, коли прийшло своєрідне відчуття насиченості від інформації, тоді воно вилилося в мою першу роботу «Зимовий пейзаж». До речі, дуже важко малювати сніг, а здавалося б, що може бути простіше. Однак, виявляється, білий та чорний кольори самі ніколи не використовуються на полотні, їх завжди потрібно змішувати з іншими барвами, щоб досягти потрібного відтінку.
І тут я відчула на собі, що таке муки творчості. Те, що я робила, мені часто снилося, і мої майбутні роботи мені снилися. Вони виринали в моїй уяві, я весь час думала про них. Поступово малювання вийшло наче на перше місце в моєму житті. Усе решта, навіть сім’я, побут, відійшли на другий план. В мене з’явився час на малювання, але пропав на балачки та посиденьки.
Натомість після перших готових картин почало приходити якесь задоволення від роботи, була якась внутрішня радість, що у мене виходить.
– Як вам працюється на ниві художнього мистецтва? Вже маєте якісь свої секрети?
– Олійний живопис дозволяє експериментувати та пробувати весь час щось нове. Я малюю виключно на полотні як матеріалі. Використовую якісні фарби, бо з ними легко працювати. Крім того, вони дуже довговічні. Кракелюри – тріщинки на готових картинах від таких фарб з’являються не скоро.
Я все малюю з уяви, я не звертаюсь за допомогою до фотоматеріалу чи іншої наочності. Усі образи, які відтворюю на полотні, я беру, як кажуть, з голови, по пам’яті. Коли працюю над картиною, то намагаюся абстрагуватися від усього. На одну роботу може піти від двох днів до тижня. За один рік у мене виходить зо три десятка картин. Під час роботи над картиною застосовую різні прийоми та різну техніку. Люблю монохромність, накрап, використовую техніку гризайлю. Борюся з фотографічністю.
Зараз дуже цікавлюся творчістю імпресіоністів, вивчаю та застосовую їхні прийоми. Їхнє революційне новаторство, яке художники цього напряму внесли в світове художнє мистецтво, полягало в тому, що до них імпрематуру, тобто перший шар на полотні, робили охрою. Це була академічна класика, а імпресіоністи почали застосовувати для цього синьку або фіолетовий відтінок. Їхні картини відразу заграли новими барвами.
Крім того, вони взялися активно використовувати техніку мазків мозаїчного характеру різного розміру та інтенсивності. Це дозволяють робити якраз олійні фарби. На їхніх полотнах видно ритм, який може бути різним навіть на одній картині.
Хочеться ритміки, різноманітності, а чим більше мазків різного розміру на полотні, тим більше простору на ньому візуально створюється. Це мені імпонує, я хочу експериментувати в цій техніці.
– Серед ваших робіт чи не найбільше місце займають картини з квітами та пейзажі. З чим це пов’язано?
– В нашому житті завжди присутні квіти. Вони ростуть в полі й біля нашої оселі, стоять у вазі на столі й на підвіконнику у вазоні. На будь-якому святі вони є у вигляді букетів. Квіти створюють настрій та милують око своєю довершеністю та різнобарвністю. З одного боку, хочеться зобразити їх на полотні зі скрупульозною детальністю, а з іншого – прикрити їх вуаллю ранкового туману чи мерехтливою нечіткістю перегрітого повітря в спекотний полудень. Мені подобається відтворювати прозорість пелюсток. А пейзажі дають відчуття умиротворення і водночас неспокійного простору. Радію, коли мені вдається показати на полотні подих вітру через зображення збуреної трави.
– Яким є ваш творчий доробок? Коли почали виставлятися як художниця?
– Мною написано понад 150 картин, з них 33 зберігаються в мене вдома, решта – знайшли своїх поціновувачів. Вважаю, якщо мої роботи купують, то вони подобаються людям. Це не може не радувати. Мої картини є в Німеччині, Польщі, Бельгії, Туреччині, Естонії.
Моя перша персональна виставка проходила в Калуші у 2020 році. Але ще від 2019 року я беру участь у Різдвяних виставках в Калуші та Івано-Франківську. Також брала участь в онлайн-пленерах Асоціації «Фест» у Литві та Хорватії. Дві мої роботи були представлені на виставці в президентській резиденції «Синьогора» в Новій Гуті.
– Зараз триває ваша персональна виставка в Івано-Франківську у Фортечній галереї «Бастіон». Виходите на новий рівень?
– Виставка мала відбутися ще два роки тому, але з відомих причин постійно переносилася. Відверто кажучи, у мене в Івано-Франківську є друзі в мистецьких колах і вони давно мені пропонували організувати виставку в «Бастіоні». Коли мені зателефонували з галереї з проханням надіслати їм свої роботи для попередньої оцінки, я приємно здивувалася, а ще більше здивувалася, коли мені повідомили, що вони готові виділити зал для експозиції моїх робіт. Зараз тридцять з них представлені на цій виставці.
На вернісажі в «Бастіоні» я страшенно хвилювалася, стояла, наче розіп’ята поглядами, розуміла, що недосконала і цілком це усвідомлювала. Цілу ніч готувала промову, а коли вийшла до присутніх, геть усе вилетіло з голови, довелося імпровізувати. Добре, що зі мною тоді приїхали до Івано-Франківська мої друзі та подруги – калуські союзянки. Вони мене підтримали та додали впевненості.
Особливо хочу подякувати моєму колезі та пораднику Володимиру Романіву, який завжди готовий допомогти, підказати, поділитися секретами майстерності.
– І традиційне, трохи банальне запитання, але у вашому випадку воно дуже доречне. Які, Вікторіє Андріївно, ваші творчі плани, над чим працюєте?
– Тепер почала малювати портрет української дівчини у квітах. Тут вже квіти повинні символізувати полум’я і всю буремність нашого трагічного часу. В портреті хочеться зобразити риси і жіночні, і суворі водночас. Працюючи над цим образом, прагну передати усі ці художні інтонації через очі героїні. Ця робота має нести в собі певне навантаження і змістовне, і естетичне.
Для Калуського офісу Союзу українок займаюся реставрацією старих вишитих рушників, на яких зображені традиційні народні орнаменти з різних регіонів країни. Мрію створити картини з аплікацій фрагментів тих рушників, які вже не піддаються повній реставрації, щоб зберегти хоча б їхні частинки.
А ще я давно занотовую різні думки та роздуми про життя та творчість. Пишу нариси про наших калуських митців – художників, скульпторів. Досліджую їхню творчість. Деякі з цих робіт вже були надруковані на сторінках вашого тижневика.
– Насамкінець хочеться поцікавитися, як ви оцінюєте свій ще такий короткий, але вже досить плідний творчий шлях з позиції сьогоднішнього дня та чим для вас стало захоплення живописом?
– Я тверезо себе оцінюю як художниця, і хоча мої картини успішно продаються, розумію, що вдосконаленню немає меж. Наприклад, з позицій сьогодення я дивлюся на свої перші роботи і бачу в них певні помилки та недоліки. Зараз я знаю значно більше про живопис та маю кращі навички. Я тішуся з того, що бачу і своє зростання, і залишаюся критично налаштованою до самої себе як до художниці.
Твердо переконана, що в роботі над кожним полотном треба вміти вчасно зупинитися, щоб, коли дивишся на нього, завжди залишалося відчуття, що фінальний мазок пензлем ще не проставлений. Треба залишати місце для домислення, недосказаності, щоб збудити інтерес глядача до картини.
А що для мене живопис зараз? Живопис став моїм коханцем! Хочеться усамітнитися з ним. Заняття малюванням приносить не тільки творчі муки, а й велике задоволення. Без цього я вже не мислю себе.
Насамкінець хочу сказати, що будь-який митець потребує свободи – свободи внутрішньої і від суспільства, але він потребує і розуміння та визнання. Тільки відчуття цієї свободи і невразливості до людського осуду й матеріальної незалежності дає художнику можливість творити та окрилює його на нові звершення.
Розмову вів Володимир ПУХИР.
