Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

Валерій Краюхін: «АТО – це маленька прогулянка порівняно з теперішньою ситуацією на фронті»

01 серпня, 08:44
Переглядів: 298

Його – ветерана АТО і вже учасника повноцінної війни з російськими окупантами, впізнати серед багатьох перехожих було не важко. І хоча він був у звичайній футболці й шортах, але безпосередню причетність до боїв на нашій державі видавали зафіксована на шпицях ліва рука та пронизливий погляд людини, яка знає про війну все…

 

Службу в АТО проходив у бригаді «Холодний Яр»

Це я про Валерія Краюхіна – у минулому апаратника, начальника відділення цеху з виробництва галоїдопохідних етилену, їх полімерів і співполімерів виробництва етилену та поліетилену товариства «КАРПАТНАФТОХІМ», а також ніні старшого лейтенанта Збройних сил України.

– У Калуші я вже два тижні після поранення, яке отримав 1 червня цього року на Луганщині в місті Сіверодонецьк, – розповідає Валерій Вікторович. – Проходжу в рідному місті, де народився і закінчив школу, так звану реабілітацію. А до цього переніс операції в містах Краматорську, Дніпрі, Рівному.

Про те, що їх колишній працівник, який виявив бажання спочатку захищати Україну в ході так званої Антитерористичної операції (пішов до лав ЗСУ під час четвертої хвилі мобілізації. – Авт. ), а потім і після 24 лютого цього року, я дізнався від начальника цеху, який ще називають установкою з виробництва поліетилену, Володимира Дейнеки. А зустрілися з ним випадково тоді, коли він зі своїми колегами повернувся з калуської лікарні, де вже перебував Валерій.

«З рукою в нього є ще великі проблеми, але зустрітися, поговорити, думаю, що ви зможете. Зателефонуйте. Бо йому є про що розповісти», – наголосив начальник цеху.

Розмова наша відбувалася на вулиці за столиком в одному з кафе Калуша. Довірливості додало те, що я знаю його батька – Віктора Григоровича, який працював головою профкому заводу калійних добрив ВАТ «Оріана». Трудилася в колективі калуських хіміків, а пізніше нафтохіміків і мама – Наталія Миколаївна. Спочатку в лабораторії цеху з виробництва двоокису кремнію аеросилу, а пізніше й установки з виробництва поліетилену.

На цьому ж виробництві ще тоді концерну «Оріана» свій трудовий шлях розпочав у 1999 році випускник Львівського політехнічного інституту Валерій Краюхін. Працював спочатку апаратником, але вже через чотири роки очолив одне із відділень цього сучасного виробництва.

– Працював я, можна сказати, за тою спеціальність, яку отримав в інституті, тому було цікаво й особливих труднощів у роботі не виникало, – розповідає Валерій Вікторович. – Погодився й на пропозицію поїхати працювати на аналогічному новобудованому виробництві в Лівії, куди вирушив у 2012 році разом із ще кількома колегами з Калуша.

 

«Життя мені врятували бронежилет, рація та побратими…»

Але як стало тільки зрозумілим, що в 2014 році Україна потребує захисту від вторгнення російських бойовиків, Валерій, який у той час перебував у Калуші, попросився на передову.

– Служив я у відомій 93-ій механізованій бригаді, яка має назву «Холодний Яр» і яку насправді бойовики остерігалися, – каже Валерій. – Мене призначили старшим офіцером мінометної батареї, в обов’язки якого входило виконання бойових завдань підрозділу. Довелося в період з лютого 2015 року по квітень 2016 року захищати село Опитне, тримати оборону населеного пункту Авдіївка. А ще наш батальйон захищав Донецький аеропорт, вів бої під Іловайськом.

Після демобілізації через певний період Валерій Краюхін знову повернувся в цех з виробництва етилену. Це був 2017 рік, коли розпочалися роботи з відновлення діяльності основних виробництв «КАРПАТНАФТОХІМу» після майже п’ятіркового простою і коли знання та кваліфікація досвідченого спеціаліста були тут дуже необхідні.

…Війна 2022 року застала Валерія в Лівії, куди він знову поїхав у 2019-му на запрошення тамтешнього керівництва заводу. І, думаю, для багатьох було дивним його рішення повернутися в Україну, аби знову взяти зброю в руки, нехтуючи високими заробітками та очевидною можливістю уникнути мобілізації.

– Я не міг там залишитися, коли всі мої побратими вже були на фронті, – розповідає Валерій. – І хоча дружина Віта, одинадцятирічна дочка Оля, батьки були категорично проти такого мого рішення, я все ж прибув у Калуш і відразу пішов у військкомат.

Але не судилося Валерію Краюхіну знову стати поруч зі своїми побратимами із 93-ї бригади. Отримав наказ очолити протитанковий взвод роти вогнєвої підтримки, на озброєнні якого були вже знайомі із часів АТО гранатомети СПГ-9.

– Це був один із підрозділів 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади, – розповідає Валерій. – Спочатку ми дислокувалися під Житомиром, але там боїв уже фактично не було. Ворог відступав від столиці й ми його наздоганяли. Справжня війна для нас розпочалася після того, як бригаду перекинули спочатку на Світлодарську дугу, а потім на Лисичанськ і Сіверодонецьк, що на Луганщині. І саме там я по-справжньому відчув, що таке війна. Тут уже на повну потужність працює авіація, чого раніше не було, всі види артилерії, яка інтенсивними обстрілами буквально накривала кожен метр наших позицій. Скажу відверто, що за один день війни на Луганщині наш взвод поніс більші втрати, ніж вони були в підрозділі за весь період мого перебування в АТО. Чимало втрачали ми бійців пораненими і загиблими через «роботу» ворожих снайперів. АТО – це, можна сказати, маленька прогулянка порівняно з нинішньою ситуацією на фронті.

Валерій Краюхін воював на Луганщині не більше тижня. Але ці дні, як він зізнався, запам'ятаються назавжди. І за те, що він зустрівся з рідними, розмовляє зі мною, завдячує везінню та своїм побратимам-рятівникам. Особливо пам'ятними для нього були 31 травня і 1 червня.

«У перший день ми із ще одним бійцем попали на одній із вулиць Сіверодонецька під обстріл снайперів. Його вони відразу вбили. Куля потрапила в ту частину його тіла, яка не була захищена бронежилетом. А мені пощастило. Куля потрапила в мій «бронік». Але, я тепер так думаю, що й він міг мене не врятувати, якби ще не було рації на грудях. Вона, ну і, звичайно, бронежилет врятували мені життя, хоча осколки від плити бронежилета та рації пошкодили ліву руку. Але, самостійно перев'язавши її, про якусь іншу медичну допомогу навіть тоді не думав.

Бої за місто продовжувалися й наступного дня. Ми тоді виконували завдання з підтримки вогнем нашої розвідгрупи. Але росіяни виявили місце нашої дислокації й накрили позицію артмінометним вогнем. І саме тоді осколок від 120-міліметрової міни потрапив мені в ліву руку. Було таке відчуття, що її вже у мене взагалі немає. Біль – неймовірна, а кров буквально лилася з рани. І тут мені знову пощастило. Неподалік у той час перебував санітар із сусідньої роти. Звати його Юрій, а прізвища ще досі так і не знаю. Він мені й надав допомогу, перетягнувши руку турнікетом.

З-під обстрілів у тил я вийшов спочатку з допомогою нашого кулеметника Івана, а далі сам – весь перебинтований, в одній футболці, штанах та в берцях. Все інше, в тому числі й телефон, залишилося на місці бою. Йти довелося близько 14 кілометрів у бік Лисичанська, зокрема й через майже зруйнований міст. Саме за ним мене й підібрали наші медики.

З того, як Валерія спочатку доставили в госпіталь у Лисичанську, потім – у Бахмуті, а звідси в Краматорську, де й була проведена операція з видалення осколка, він не все пам’ятає.

Про те, що живий, але поранений, повідомив рідним з телефону побратима в Бахмуті. Бо в районі бойових дій у Сіверодонецьку зв'язку фактично не було, тому вдома уже тривалий час не знали, що з ним.

Продовжуючи розмову про той бій, у якому отримав поранення, Валерій зазначив:

«Коли медик надав мені допомогу, то для мене головним завданням було те, щоб живим вийти з-під обстрілу, який не припинявся».

 «Хочу найперше, аби запрацювала рука…»

А далі наша розмова зосередилася на темах, які мають відношення як до нинішнього стану здоров’я Валерія, так і тих питань, що пов’язані із ситуацією на фронті і в тилу.

«Коли мене нині хтось запитує, про що я думаю і чого хочу, то я відповідаю однозначно, що в першу чергу слід навести порядок з рукою. Бо хоча лікарі стверджують, що загалом кістка була встановлена ​​​​правильно, але від потрапляння в руку осколка її буквально перемололо. Тому я очікую на чергові операції, зокрема й у Києві. Про це мені неодноразово говорив і наш калуський травматолог Зіновій Срібняк. Чи можете рука повноцінно працювати, – залежатиме від результатів цих операцій.

Чи шкодую я, що залишив високооплачувану роботу та повернувся в Україну? Ніскільки. Бо коли я тепер вранці дивлюся в дзеркало, то мені не соромно за себе. Як не буде соромно дочці та майбутнім онукам. Люди поділяються на тих, хто має совість, і тих, хто може спокійно спати, коли твою державу, твій народ нищить ворог.

Але найбільше мене засмучують і дратують ті люди, які стверджують, що візьмуть зброю в руки лише тоді, коли ворог підійде до їх міста чи села. На моє тверде переконання, то це звичайнісіньке боягузтво і прикриття. Я не поважав і не буду поважати таких людей.

Наша розмова тривала вже майже годину. Вона фізично вже десь і втомлювала Валерія, про що свідчили його постійні масажі кінцівок пораненої руки, але було очевидним і те, що прушені теми його неабияк хвилюють. Зокрема й така, як ставлення мешканців східних областей до ЗСУ, до своєї держави України.

– Є різні там люди, – але загалом вони дуже відрізняються від мешканців тієї ж Житомирщини чи Київщини, які нас справді зустрічали як своїх визволителів з посмішками та квітами. А в Донецькій, Луганській та деяких інших областях і нині є чимало так званих ждунів, які очікують «руського міра» і надіються на його прихід, при цьому отримуючи як українську, так і російську пенсію.

З усього цього я роблю для себе висновок, що нічого докорінно не змінилося в історії українського народу, адже, як у свій час говорив ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов, українці завжди поділялися на свинопасів, гречкосіїв та козаків. Бо й справді, коли, скажімо, згадати Майдан у Києві в 2014 році, то скільки було його активних учасників, а скільки нишком спостерігали за подіями, сидячи біля телевізорів?..»

Наша розмова завершилася… Валерій, підтримуючи поранену руку, попрямував до під’їзду свого будинку, а я ще певний час дивився йому вслід, пригадуючи слова його колишнього керівника і колеги Володимира Дейнеки:

«Такі люди, як Валерій, дуже потрібні як там, на передовій, так і тут, на підприємстві. Я дуже надіюся, що його рука знову повноцінно запрацює і він може нам допомогти під час чергового запуску установки…»

Що ж, нехай все сказане начальником цеху здійсниться, а нашому Герою – Валерію Краюхіну побажаємо успіхів у досягненні всього того, чого він прагне в житті.

Анатолій ГЕТЬМАНЧУК.

На знімках: Валерій Краюхін після демобілізації з лав Збройних сил України (грудень 2017 р.); плита бронежилета, яка врятувала життя бійця.

 

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: