Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

Трагедія в Бучі: розповідь очевидців

22 квітня, 09:52
Переглядів: 100

Назва міста Буча стала відомою у світі, коли всі новинні сайти облетіли кадри з його вулиць, на яких лежать трупи вбитих мешканців. Місто, звільнене від російських окупантів 1 квітня цього року, вразило братськими могилами городян, по-звірячому закатованих рашистами, які цілий місяць тут лютували.

Буча – маленьке затишне містечко на захід від Києва, майже відразу за столичною околицею. Місто оточене сусідніми Ірпінню, Гостомелем, Ворзелем та Горенкою.

Містечко потопає в заповідних лісах і нагадує чимось великий санаторій. Однак бучанцям цього наче виявилося замало: до їхніх послуг ще й розкішний міський парк з озером.

На околиці, ближче до промзони, височіють новобудови на 16-18 поверхів. У навколишньому лісі заховалися дачі та заміські маєтки столичної еліти.

Усе враз змінилося 24 лютого 2022 року, коли почалося широкомасштабне вторгнення в Україну армії путінської росії. Місто Буча одним з перших прийняло на себе удар, адже рашистські танки віроломно вдерлися з території білорусі крізь чорнобильські ліси.

Редакції «НК», не без допомоги медиків Калуської ЦРЛ, але про це пізніше, вдалося розшукати в Калуші свідків моторошних подій в Бучі. До нашого міста ще в середині березня евакуювалася родина Пінчуків. Отже, знайомимося: Зоя Савеліївна Пінчук, 74 роки, викладач  Бучанської музичної школи та її дочка Ірина Анатоліївна Буряк, 53 роки, викладач тієї ж школи.

– Розкажіть, будь ласка, трохи про себе, про вашу родину.

З. П.: – Я колись закінчила музичний інститут в тодішньому Кіровограді. Все життя віддала музиці та викладацькій справі по класу сольфеджіо та музичної літератури. Маю 55 років трудового стажу. Ми з чоловіком Анатолієм Пінчуком, теж музикантом, розпочинали свою трудову діяльність на Одещині у місті Рені. Він у свій час закінчив Одеську консерваторію по класу духових інструментів. Потім ми перебралися поближче до Києва й оселилися в Ірпіні, згодом – в сусідній Бучі. Там продовжували викладацьку роботу. Спершу мій чоловік був директором Ірпінської музичної школи, а в 1999 році Анатолій Петрович став ініціатором створення Бучанської дитячої школи мистецтв імені Левка Ревуцького. Довгі роки він був її першим директором, має звання Почесного громадянина міста Бучі. Ми з ним і досі працюємо в цій школі, так само як і моя дочка.

І. Б.: – Наша родина взагалі повністю пов’язана з музикою. Я піаністка, викладаю по класу фортепіано. Мій молодший брат Володимир Пінчук є учасником Національної заслуженої капели бандуристів України імені Г. Майбороди. Моя дочка та зять також професійно займаються музикою.

                                              Від зеленого раю до пекла – один крок

– Де і як вас застала війна?

З. П.: – 24 лютого усі ми прокинулися десь о півшостій від вибухів, що лунали здалеку, але їх було добре чутно. Коли підтвердилося, що це таки дійсно повномасштабна війна, довелося поспіхом збиратися, щоб вийти з будинку в укриття, бо канонада наближалася. Мій чоловік ще не поправився від наслідків інсульту, тому йому було особливо важко витримати ці приготування. Хоча речей практично жодних з собою не взяли, тільки сумочки з документами та верхній одяг.

І. Б.: – Ми з батьками живемо в різних під’їздах однієї й тієї ж панельної дев’ятиповерхівки, тому я допомогла їм вибратися з квартири.

До слова, моя дочка з зятем та онукою на момент початку війни гостювали на Львівщині. Буквально наступного дня вони мали повертатися додому, але вирішили залишитися на заході України. Зараз мій зять мобілізований до лав ЗСУ.

З. П.: – Нам сказали перебиратися до найближчих сховищ. Ми вирушили до нової гімназії на сусідній вулиці Вишнева, яка у двадцяти хвилинах ходьби від нас, оскільки там міцні та товсті перекриття.

Як зайшли до підвалу гімназії 24 лютого, так практично безвилазно там і просиділи аж до 11 березня, вважайте що 16 днів. Людей набилося у тому підвалі, як потім з’ясувалося, десь зо дві з половиною сотні: старики, жінки, молодь, діти, навіть немовлята в дитячих колясочках. Спали на підлозі на тонких матах. Перші п’ять днів ще були світло й вода, потім усі ці блага зникли, оскільки у місті чулися безперервні вибухи.

                                                      «Годинами стояли у підвалі, притискаючись  до стіни»

– І як ви виживали після того, як залишилися без світла і води?

З. П.: – Було дуже сутужно і страшно. Чоловіки вибиралися на вулицю, збирали гілки і хмиз на розпал. Сміливці ходили по воду до криниці. Жінки брали з гімназійної їдальні каструлі й казани, розпалювали під ними вогонь і готували якусь їжу. Так ми протрималися десять днів.

І. Б.: – Нам хтось порадив при авіанальотах та при обстрілах з важкого озброєння ставати попри стіну, щоб в центрі підвалу не було нікого, бо при руйнуванні саме посередині будуть найбільші завали перекриттів. Тож ми, бувало, годинами усі стояли, притискаючись до стін.

У перші дні я ще могла вирватися на поверхню, коли бігала до сусідів, щоб годувати у них наших двох котів. Потім почалися безперервні обстріли, видно було, як палали сусідні багатоповерхівки, а деякі будинки були вщент зруйновані.

Важкі бої точилися, як ми потім дізналися, на Вокзальній вулиці та на околицях Бучі з боку Ірпеня.

  – Коли місто захопили окупанти? Як вони себе поводили?

І. Б.: – Десь на шостий день, 29 лютого, коли вже зникло світло й вода, до Бучі в’їхали російські танки. Казали, що їх було десь зо три десятки. По Варшавському шосе їздили танки й бетеери, уся ця центральна магістраль суцільно прострілювалася. Снайпери засіли на дахах найвищих будівель міста. Стріляли звідти по будь-яких живих мішенях на вулицях. У центрі міста здавна стояв монумент з бронетранспортером, так окупанти зі своїх танків по ньому постійно гатили.

Вони вщент зруйнували найбільші торговельні центри міста, а охоронців «Епіцентру» просто розстріляли на місці.

З. П.: – Стріляли по автівках, по перехожих. Вулицею їхали два велосипедисти – чоловік та син-школяр, в них обох поцілили. Батько помер, сина з пораненнями вдалося витягти звідти. Схожих випадків було багато. Ми спочатку навіть не про все знали, бо практично не виходили з підвалу.

Людей розстрілювали просто без будь-якого приводу. Про катівні, які окупанти облаштували в місті, ми дізналися вже пізніше. Знали, що деяких розстріляних ховали просто у дворах. Багатьох зарили у загальній траншеї біля церкви в центрі міста.

                                               Спілкуватися українською означало смерть

І. Б.: – Розповідали, що солдати ходили по квартирах та запитували, де живуть вчителі, викладачі чи просто вихователі. Якщо таких знаходили, то забирали з собою. Потім цих людей знаходили вбитими. Ніхто не наважувався спілкуватися з тими солдатами українською мовою, бо це було рівнозначно вироку.

У приватному секторі на околицях Бучі, в елітних дачних селищах, практично на кожному подвір’ї стояв ворожий танк. Розповідали, що одна родина під час обстрілу сиділа у себе в погребі. Коли стрілянина припинилася, господар вибрався на подвір’я і побачив, що у двір заїхав танк, а в будинку чужі солдати. Він попросив їх, щоб дозволили родині жити бодай в одній кімнаті. «Ні, – відповіли окупанти, – віднині ви усі житимете у погребі!».

З. П.: – У нашому місті стояли не тільки етнічні росіяни, але й білоруси, чеченці й буряти. З останніми пов’язані курйозні, якщо б це не відбувалося при таких трагічних обставинах, моменти. Буряти, коли ходили по квартирах, запитували, у кого є касетні магнітофони. Коли вони побачили звичайний унітаз, то страшенно дивувалися його призначенню. Самі вони при фізіологічній потребі на унітаз не сідали, а ставили на нього велику миску.

Коли ворожі війська увійшли до Бучі, усі мости в напрямі до Києва наші встигли підірвати, тому орки виявилися практично заблокованими у нас. Можливо, якраз через це вони так зганяли на мешканцях нашого міста свою злість та особливо звірствували.

 –  Коли і як вам вдалося вибратися з окупованого міста?

З. П.: – Уже через кілька днів після початку окупації Бучі наша влада через Міністра з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій Ірину Верещук почала вести преговори з окупантами про створення гуманітарних коридорів, щоб вивезти цивільне населення з міста. Тиждень рашисти не давали на це згоди. Тільки 9 березня почалася велика евакуація з Бучі. З нашого підвалу людей вивели 11 березня. Мій чоловік спершу навідріз відмовився покидати Бучу. Довелося вмовляти.

У нашому гуманітарному каравані було сім великих автобусів та колона авті-вок. На чолі колони їхав білий автомобіль міжнародного «Червоного хреста». Нам довелося минати три блокпости рашистів. На кожному з них на вікна автобусів були наведені автомати.

І. Б.: – Коли ми нарешті опинилися на нашій території, то відчули себе так, наче вирвалися з обіймів смерті. У Києві мер міста Віталій Кличко виділив для перевезення біженців тролейбуси, які доставили нас на залізничний вокзал до евакуаційних поїздів. Нас нагодували. Дали нам ліки, зарядили наші мобільні телефони. Психологічний стан був на той час дуже важким. Потягом «Інтерсіті» нас відправили на захід України по маршруту «Київ – Івано-Франківськ».

 – То ви перед від’їздом навіть не побачили свої квартири? В якому вони зараз стані і що відбувається в Бучі?

З. П.: – Ми не були вдома з першого дня війни. Сусіди нам телефонують та розповідають, що зараз робиться в місті. Зокрема скинули відео, де видно, що в їхній квартирі кімната повністю без вікна, уся всипана осколками скла та бетону. Наш будинок стоїть, але дах розбитий, місцями панельні стіни розійшлися, вода з розірваних труб в системах локального опалення розтеклася по стінах, все розмокло. Відсутній струм, немає газо- та водопостачання.

І. Б.: – Бучу остаточно визволили 1 квітня, але мер радить бучанам не поспішати повертатися, бо інфраструктура міста ще не відновлена. До того ж ворог, коли тікав з Бучі, встиг замінувати не тільки вулиці й дитячі майданчики. Кажуть, що розтяжки знаходять у звичайних квартирах. Тому ми поки ще не збираємося повертатися додому принаймні ще з місяць.

  – У вас не виникало думки після усього пережитого поїхати відразу за кордон та перебути війну у безпеці?

З. П.: – Мій син Володимир зараз перебуває за кордоном разом з Національною заслуженою капелою бандуристів України імені Г. Майбороди. Вони дають концерти в низці європейських країн, кошти від яких переказують на потреби ЗСУ. Вже були у Польші, Словаччині та Угорщині. Всюди їх тепло зустрічали. Так от, якось після одного з концертів у Польщі до артистів підійшла одна пані та запитала, чи є тут хто з Бучі? Мій син відповів, що він саме звідти. Тоді пані звернулася до нього та сказала, що готова прийняти у себе в маєтку родину саме з цього міста, про яке говорять у всіх новинах. Вона виділить необхідні кошти для проживання у неї.

Син подзвонив мені та запитав, чи не хочемо ми приїхати до Польщі. Я відповіла, що ми є патріотами України та віримо в нашу перемогу, тому залишаємося вдома.

Після того, що ми вже пережили, віримо, що найгірше вже позаду. Нам і так вже не раз казали, як нам пощастило, що ми залишилися живі та неушкоджені в тому бучанському пеклі. Адже деякі сусідні підвали в Бучі орки закидували гранатами. А автобусний конвой з евакуйовуваними біженцями, який виїхав з Бучі наступного дня після нас, був обстріляний на одному з блокпостів...

Можливо, ми вижили тому, що молилися у тому підвалі та читали псалми при кожному обстрілі.

 – А як ви опинилися в Калуші? У вас тут є якась родина чи знайомі?

І. Б.: – Через знайомих калушан наших бучанських знайомих ми потрапили до вашого міста відразу, як приїхали поїздом до Івано-Франківська. Прихистили нас в будинку на вул. Січових Стрільців.

Ще кілька днів після приїзду ми ходили пригнічені та приголомшені від пережитого. Було дуже важко психологічно відійти від жахіть війни та повертатися до нормального життя.

                                                            Калуські медики: «Віддячуємо бучанцям, бо вони витримали окупацію»

  – Як вас тут зустріли? Як вам наш край?

З. П.: – У Калуші ми побачили доброзичливих та чуйних людей. Нас тішить сердечне ставлення до нас, і від цього стає легше. Мені тут навіть встигли зробити хірургічну операцію на сітківці ока, причому безкоштовно.

Днями ми з дочкою прочитали статтю у вашій газеті, де йшлося про те, що до Калуша евакуювався відомий київський лікар-офтальмолог Володимир Мельник, який взявся лікувати пацієнтів у вашій Центральній районній лікарні. Мене давно турбувало око, тому я подумала, що було б непогано звернутися до столичного світила, раз він практикується в Калуші. Ми проконсультувалися у нього, і виявилося, що у мене катаракта на оці, тому потрібна операція. Я сказала, що не зможу оплатити її. Але коли Володимир Мельник дізнався, що я з Бучі, категорично заявив, що зробить мені операцію та не візьме за це грошей.

Головний лікар Калуської ЦРЛ Іван Красійчук дав вказівку персоналу лікарні провести усі необхідні обстеження теж безкоштовно. При цьому медики казали нам: «Ми допомагаємо бучанцям та Збройним силам, бо вони зупинили окупантів і не пустили їх на Київ!».

Операцію мені зробили 19 квітня. Її провів Володимир Мельник, якому асистував калуський лікар Ярослав Бук. Я безмежно вдячна панові Мельнику та вашим лікарям за їхню роботу, за людяність та турботу про мене.

– Зоє Савеліївно та Ірино Анатоліївно, що б ви хотіли сказати читачам нашої газети на завершення розмови?

З. П.: – На моє глибоке переконання, путін – це Люцифер, батько брехні, злості та заздрості. Він навів на Україну дику орду рашистів, які ще недавно лицемірно називали себе нашими братами, а тепер готові нас усіх знищити тільки за те, що ми не такі, як вони. Важко було собі уявити, що росія вдасться до такого звірства та дикунства, символом якого стануть події у нашому рідному місті Буча. Ще важче було уявити, що ми будемо свідками та потрапимо в самий епіцентр цього жаху.

Днями я почула фразу: «Увесь схід України приїхав до бандерівців, рятуючись від «руського міра». І це правда. Дійсно, тепер краще розумієш, наскільки правий був Бандера, коли кликав народ до боротьби з московською навалою за волю України. Бандерівці воювали за незалежність своєї землі і на своїй землі. Їм не потрібно було чужого – вони обстоювали своє!.

І. Б.: – Віримо в нашу перемогу. Переконана, що кров пролита у цій війні нашим народом не намарно.

Від імені моєї сім’ї хочу сердечно подякувати калушанам та усім, хто допомагає жителям Бучі та інших міст і сіл України, які потрапили під тимчасову окупацію. Буча буде відбудована, а Україна вистоїть, стане ще сильнішою та поверне усі території.

Розмову вів Володимир ПУХИР.

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: