Відверте інтерв’ю з тренером метальників без сектора для метань
Серед колишніх і нинішніх калуських тренерів з легкої атлетики лише один-єдиний Ігор Миронович Заремба віддавна і до сих пір, перебуваючи уже на пенсії, навчає міських і сільських школярів правил і техніки виконання метально-штовхальних вправ та готує їх до різних змагань, до програми яких входять легкоатлетичні метання. За понад 38 років постійної праці в ДЮСШ управління освіти Калуської міської ради чимало його вихованців своїми високими спортивними результатами прославили Калуш на змаганнях всеукраїнського та міжнародного рівнів. І сьогоднішні деякі учні цього тренера пристойно виступають на чемпіонатах та Кубках України й уже в найближчій перспективі можуть потрапити до складу юнацької, юніорської чи молодіжної національної збірної країни.
Однак про те, в яких умовах Ігорю Мироновичу доводиться проводити навчально-тренувальні заняття з дітьми та яких особистих зусиль докладати для того, щоб підготувати добротного спортсмена, знають, мабуть, далеко не всі владні й спортивні чиновники в Івано-Франківській області. А тим паче ті, хто в Україні на державному й місцевому рівнях відповідно до займаних посад в управлінських і спортивних структурах покликані безпосередньо займатися розвитком метальних видів легкої атлетики. Але, як мовиться, про все потроху – за порядком.
З Ігорем Мироновичем ми зустрілися в тренажерному залі ФСК «Нафтохімік». Саме тут в Калуші він того зимового вечора проводив заняття зі своїми нинішніми вихованцями Сергієм Олексиним, Ярословом Котлярчуком і Семеном Лукасевичем. Тренер відразу зауважив, що через затяжну повітряну тривогу на Калущині, про відбій якої повідомили зовсім недавно, на тренування прийшли не всі його учні, на кого очікував.
– Хлопцям з міста простіше відвідувати заняття, а сільським треба до Калуша ще на чомусь доїхати, – каже І. Заремба. – Для цього потрібно витратити зайвий час. До того ж в умовах нинішнього воєнного стану в країні поменшало автобусних рейсів з сіл до міста та у зворотних напрямках. Тому я все розумію та ніколи не картаю своїх вихованців, які з поважних причин не з’явилися на заплановане заняття. Але в таких, як нині, та інших подібних випадках всі вони також мають можливість виконувати мої завдання самостійно в домашніх умовах.
– Працюєте з ними в режимі онлайн, як у свій час і вчителі загальноосвітніх навчальних закладів, коли запроваджувався карантин через високу захворюваність на Covid-19, чи в нинішніх умовах воєнного стану та постійних повітряних тривог їм нерідко доводиться заочно проводити уроки з учнями?
– Ні, мої вихованці можуть займатися вдома самостійно та виконувати індивідуальні завдання, які за допомогою телефонного зв’язку отримують від мене. Такий спосіб тренувань мною започаткований віддавна й при необхідності використовується, а особливо в зимовий період, коли неможливо десь працювати на відкритому майданчику.
– Мені важко уявити, як це діти можуть працювати вдома з такими легкоатлетичними приладами та снарядами, як спис, молот, диск чи ядро. Поясніть, будь ласка, як саме відбуваються такі тренування.
– Усі мої вихованці мають вдома декілька особисто мною розроблених та виготовлених пристроїв, які використовують для відпрацювання різних елементів, правил і способів виконання технічних вправ із метання та штовхання. Наприклад, метання молота на дальність вимагає від спортсмена докладання надмірної сили та правильної координації рухів при обертанні снаряда, швидкості поворотів з ним метальника, фінального метання молота в зону сектора із застосуванням для цього найбільших зусиль та гальмування, щоб не заступити за метальний круг та не вийти з нього до приземлення металевого ядра. Тільки в такому випадку спроба буде зарахована. У метанні списа, диска та штовханні ядра є своя техніка виконання вправ, якою спортсмен повинен добре володіти, аби досягати найкращих результатів.
Власне, мій саморобний інвентар дозволяє учням самозайматися вдома й виконувати ті чи інші завдання, які їм ставлю. Кожен пристрій має відповідну вагу та кріпиться на руці чи нозі залежно від того, які вправи відпрацьовуються. Тому учень може навіть у порівняно невеликому приміщенні абсолютно безпечно для себе й інших осіб, котрі перебувають поза умовним майданчиком для занять, виконувати різні елементи, скажімо, метання диска з місця чи у повертанні, штовхання ядра від плеча з місця, зі скачка, з повороту на обмеженому просторі. Так само з використанням виготовлених спеціальних пристроїв він може відпрацьовувати в приміщенні чи на вулиці технічні дії з метання молота чи списа. Звісно, при цьому вильоту снаряда в зону сектора для метань реально не відбувається.
– А коли ви почали виготовляти ці пристрої для метань і штовхань?
– Справа в тому, що в Калуші ніколи не було і зараз немає належних умов, створених для легкоатлетичних метань. Коли я прийшов сюди після закінчення з відзнакою факультету фізвиховання Тернопільського державного педагогічного університету працювати тренером-викладачем з легкої атлетики в тодішній ДЮСШ-1, маючи скерування з вузу, то директор школи Омелян Куцук запропонував набирати дітей у секцію з легкоатлетичних метань і займатись з ними. Але відразу повідомив: «Я із задоволенням тебе, Ігорю Мироновичу, беру на роботу викладачем з метань, бо в Калуші такий спеціаліст потрібен для становлення й розвитку цих видів легкої атлетики, однак створених умов для тебе не маю».
Звісно, я погодився, бо, відверто кажучи, мені метальні дисципліни і у вузі найбільше подобалися, і багато додатково самостійно вивчав теорію і практику метань, анатомію людини, адже робота м’язів і швидкість рухів метальника, штовхальника мають величезне значення в підготовці та розвитку атлета й досягненні ним високих спортивних результатів. Це по перше. А по-друге, я не мав вибору шукати собі десь тренерську роботу в іншому районі подалі від моєї батьківщини – Войнилова. Тут я народився і досі живу у хаті, збудованій дідом, який був ґаздою – мав 12 моргів поля і 6 моргів лісу. Батько нас з мамою залишив, коли мені було пів року. Вся чоловіча робота лягла на мої плечі, бо я був у мами одинак і мусив їй в усьому допомагати. Тому я не міг собі дозволити залишити її одну й поїхати десь подалі на роботу.
Після закінчення Войнилівської середньої школи подався в Калуське ПТУ №6. Здобувши тут відповідну освіту, працював електрослюсарем на хлормагнієвій збагачувальній фабриці ВО «Хлорвініл». Потім була строкова військова служба в армії, після проходження якої повернувся до Калуша і продовжував трудитися на цьому хімічному підприємстві аж до 1978 року. Наступного року поступив на навчання до Тернопільського державного педагогічного університету, який закінчив у 1984 році.
Прибувши до Калуша з дипломом про вищу освіту, міг працювати десь в міській школи вчителем фізвиховання, але чомусь великого бажання ним стати не було. Тому подався до Омеляна Куцука і з серпня 1984 року незмінно працюю в ДЮСШ тренером-викладачем з легкоатлетичних метань. Не багато, не мало, але вже понад 38 років цією улюбленою справою займаюся. З них 27 років був старшим тренером, ще три роки обіймав цю посаду на громадських засадах, а після офіційного виходу на пенсію за віком з червня 2016 року й дотепер працюю у ДЮСШ управління освіти Калуської міської ради тренером-викладачем з легкоатлетичних метань.
Вибачте, за такий трохи автобіографічний відступ. А тепер по суті запитання про пристрої для метань і штовхань. Їх практично я почав виготовляти власним коштом і своїми руками відтоді, коли прийшов працювати у ДЮСШ-1, яка базувалася на Загір’ї. Там не було ні умов, ні спортивних снарядів для занять легкоатлетичними метаннями. Мені виділили лише кімнатку 6х5 м, яка служила і за роздягальню, і за приміщення, де ми збиралися з дітьми і могли зберігати якісь прилади для занять. Це трохи згодом на території тамтешнього стадіону ми встановили дві стійки й обтягнули сіткою місце, звідки можна було щось метати на футбольне поле. Одним словом, зробили такий собі сектор для метань, який не відповідає жодним нормам і правилам для метань молота чи диска і більш-менш годиться для штовхання ядра
Сучасного й стандартного сектора для легкоатлетичних метань, на якому можна було ефективно займатися й проводити змагання всеукраїнського рівня, в Калуші досі немає. І де я тільки не порушував це питання і кого не просив, щоб допомогли вирішити болючу проблему для калуських метальників, всім до цього було байдуже. Однак досягнень високих спортивних результатів завжди всі вимагають від тренера. Я з цим погоджуюсь, але поїдьте і подивіться, в яких умовах працюють тренери в Івано-Франківську, Луцьку, Мукачево, Кам’янці, Києві, інших містах, де є сучасні й стандартні сектори для легкоатлетичних метань. Мої вихованці лише там, коли приїжджають на змагання, можуть зайти в круг для метання із стандартним снарядом, зробити розминку та виконати кілька пробних кидків у зону сектора до початку офіційних змагань. В такий спосіб вони хоч якось призвичаюються до кидків, бо метати стандартний молот чи диск відповідної ваги з сучасного сектора і з такого, як на Загір’ї, – це зовсім різні речі.
На початках, коли я прийшов працювати в ДЮСШ-1, то доводилось займатися з дітьми на сцені спортивного комплексу «Будівельник» (нині – ДЮСШ «Сокіл»). Там невеликий клапоть місця відвели для нас і був у спорткомплексі зал штанги, але не було грифа для закріплення на ньому дисків різної маси і замків. Тож довелося вигадати й виготовити самому щось таке, щоб можна було піднімати вагу. Так поступово я почав придумувати різні пристрої і для занять легкоатлетичними метаннями та виготовляти їх з підручних матеріалів, які мав вдома, десь знаходив на вулицях, випрошував чи купував у знайомих, на пунктах збору металобрухту.
Щоб виготовити і мати ядра для занять довелось находитися в ливарний цех калійного заводу. Тут на моє замовлення вилили навіть 16-кілограмове ядро для бронзового призера чемпіонату Європи франківця Романа Вірастюка і два легших – по 10 кг. Їх використовували на різних легкоатлетичних змаганнях богатирів, що раніше проводилися і в Калуші. На них, крім Романа Вірастюка та інших учасників, 16-кілограмове ядро штовхав і мій вихованець Валерій Чумаков. Також працював з цим важким снарядом і штовхав його перший у Калуші майстер спорту України з метання молота Василь Яковів. До речі, цей мій вихованець сьогодні працює в Тернополі старшим викладачем кафедри Західноукраїнського національного університету, де відповідає за спортивно-масову роботу на факультеті комп’ютерних інформаційних технологій та збірну команду цього вузу з легкої атлетики. Водночас він є тренером Тернопільської СДЮШОР та збірної команди області з легкої атлетики.
А що стосується ядер, відлитих на заводі, то на сьогодні я маю їх різні за вагою – від 1 до 16 кг. Звісно, ці снаряди не є спортивними і на змаганнях не використовуються, але в навчально-тренувальному процесі вони відіграють важливу роль для нарощування сили метальника, відпрацювання швидкості рухів й техніки штовхання.
– Скільки всього пристроїв для метань і штовхань ви виготовили за період тренерської роботи?
– В особистій колекції є більше двохсот саморобних пристроїв, які зараз можу використовувати на заняттях з учнями. А яку кількість їм роздав і колишнім моїм вихованцям, до вузу, куди вони вступали для продовження навчання і свої спортивної кар’єри, я вже й приблизно не назву. Але реально вона теж не мала.
– При виготовленні цього арсеналу саморобного інвентаря доводилось звертатись до когось за допомогою, адже вам, вочевидь, треба було не лише якісь попередні креслення, розрахунки роботи, а й бути майстром на всі руки?
– Як я вже казав, ядра допомогли виготовити у ливарному цеху калійного заводу. Тут довелось вилити і металеве ядро для молота. А все решта виготовляв, скріплював елементи, пришивав страхувальні ремені, фарбував своїми руками, крім випадків, коли потрібно було щось приварити. З цим допомагав сусід-зварник, а коли він помер, звертався при потребі в училище, в якому навчався, до майстрів зі зварювання.
– Як пристрої для метань і штовхань власного виробництва допомагають вам у навчально-тренувальній роботі з учнями та підготовці їх до змагань?
– Спортсмен повинен виконувати 11-12 тисяч кидків за рік. А ці пристрої дають можливість збільшити інтенсивність занять в рази. З їх допомогою при виконанні тих чи інших вправ у спортсмена ефективно працюють різні групи м’язів: рук, ніг, плечового пояса й тулуба. Вони сприяють тому, що метальники стають стрункими, швидкими, сильними і здоровими людьми. Наприклад, до мене приходили в групу займатися діти з четвертим ступенем ожиріння. І таких було чимало за мою тренерську кар’єру, бо на бігові чи стрибкові дисципліни легкої атлетики товстунів не візьмуть. Як правило, у школах тренери відбирають тих, хто найшвидше біжить і найдовше чи найвище стрибає. У мене ж критерій відбору один: нікому не відмовляв і не відмовляю, а приймаю всіх, хто хоче працювати.
– І ви даєте собі раду з такими дітьми, заняття з метань і штовхань насправді приносять користь, лікують?
– Вони позбавляють зайвої ваги. Такого позитивного результату досяг кожен, хто цього хотів і на заняттях наполегливо працював. А дехто, як сьогоднішній мій вихованець Олександр Сеньків, в якого була четверта ступінь ожиріння, вже досяг і вагомих спортивних результатів. Він – неодноразовий призер чемпіонатів і Кубків України з легкоатлетичних метань серед спортсменів свого віку. На змагання цей 18-річний учень може виконувати всі чотири види легкоатлетичних метань. А метання молота – це взагалі найскладніший вид легкої атлетики. Другим за складністю видом є стрибки з жердиною.
– Чому тут, у ФСК «Нафтохімік», займаєтеся з юними спортсменами?
– Ми тут з доброї волі голови спортклубу Богдана Войтовича, який дозволив у тренажерному залі проводити тренувальні заняття й використовувати наявне спортивне обладнання та мої деякі пристрої для метань і штовхань.
– А в легкоатлетичному манежі ДЮСШ управління освіти Калуської міської ради ви з групою метальників не можете в якісь дні і певні години працювати принаймні у зимовий період?
– На жаль, ні. Там достатньо інших груп з легкої атлетики і не тільки з цього виду спорту займаються, тому з цієї причини і з міркувань безпеки мені використовувати манеж, як місце для проведення занять, не дозволили. Прикро, звичайно, бо з тодішнього тренерського складу школи, коли манеж будувався, я брав найбільшу участь у процесі його спорудження. І практично безпечні умови для процесу тренувань групи з легкоатлетичних метань в манежі можна було б створити. Але…
– Зараз ваші хлопці у залі «Нафтохіміка» займаються загальнофізичною підготовкою?
– Ні. У мене в тренувальному процесі немає такої підготовки, а тільки спеціальна фізична підготовка.
Перепрошую (Ігор Миронович на мить перериває нашу розмову і звертається до одного із своїх вихованців): «Сергію, – прикликає до себе Олексина, – візьми трикутник і продемонструй, як ти метаєш спис!».
(Пауза, дивимось із співрозмовником за технічними діями метальника при виконанні вправи. – Авт.).
«А тепер ти, Лучасевич, на трикутнику покрути диск!».
На трикутнику є страхувальний ремінь і на цьому пристрої можна безпечно виконувати вправи з метання списа, диска і молота. Також можна змінювати загальну вагу того, що надіває на руку спортсмен, аби йому довелось докласти більші чи менші зусилля для виконання вправи з метання конкретного снаряда.
– Я так зрозумів, що кожен сконструйований вами пристрій має якусь назву?
– Так, бо учень не повинен помилятися, коли я прошу його взяти конкретний пристрій і виконати те чи інше завдання. Для цього мені і треба було придумати кожному саморобному інвентарю назву.
(Тим часом хлопці витягують зі схову деякі пристрої й виставляють на підлогу. – Авт.).
Ось це комета, яка призначена для занять всіма метальними видами. Це сокира (для метання списа), далі – тример (він використовується для метання диска і для метання списа теж підходить), костиль (для метання списа), ціп (для метання молота), метелик (для метання списа). Тільки за одне заняття з використанням металевого ціпа я учневі записую в журнал відпрацювання повного руху з метання молота.
Я б ще косу для метання молота вам продемонстрував, але її тут немає, бо все не принесеш і не залишиш у схові тренажерного залу.
– А у вас, хлопці, який найбільш улюблений вид метань?
Сергій Олексин:
– Метання молота.
Ярослав Котлярчук:
– Мені метати спис подобається.
Семен Лукасевич:
– Я всі види чотири види можу виконувати на змаганнях з легкоатлетичних метань. Але коли доводиться вибирати, то віддаю перевагу метанню списа і диска.
Ігор Заремба:
– Семен є досить перспективним моїм нинішнім учнем і я бачу, як він прогресує. Цей 16-річний юнак минулого року не з одних змагань привозив і дві, і три медалі, встановлював нові особисті рекорди в різних метальних дисциплінах. Це при тому, що до того він на тренуваннях на відкритому повітрі навіть не тримав у руках стандартний спортивний спис. Та й не тільки він. Ми робили списи з ліщини, натягували на тичку металевий наконечник і учні це метали. Тільки торік після неодноразових розмов зі старшим тренером збірної команди України з легкої атлетики (група метання) Максимом Островським я отримав від нього 700-грамовий фірмовий стандартний спис і м’ячик для метання, які надіслав поштою як подарунок для Семена Лукасевича. Цей спис коштував 11 тисяч гривень. Мені зі своєї пенсії та зарплати було б накладно відкласти такі гроші, бо з власної кишені потрібно щось виймати і на поїздки з вихованцями на змагання. Але рідна ДЮСШ могла б принаймні звернутися з клопотанням до міської ради про виділення з бюджету певної суми коштів як на спис, так і на інші необхідні стандартні спортивні снаряди для легкоатлетичних метань.
– Ігорю Мироновичу, у весняно-літній сезон і коли погода дозволяє ви сьогодні ще маєте можливості проводити заняття з метальниками на стадіоні на Загір’ї?
– Там я працював з 1984 року до тих пір, поки не загорілося приміщення, де діти переодягалися і зберігався метальний інвентар. Його ще можна було відновити, але цього робити ніхто не захотів.
Після пожежі ми з метальниками вже не так часто збираємося на стадіоні на Загір’ї, оскільки на ньому займаються і грають у футбол юні футболісти, але все одно вимушені використовувати в навчально-тренувальному процесі той непристосований сектор для легкоатлетичних метань.
– Однак в умовах відсутності стандартного сектора для метань, залу для спеціальної фізичної підготовки та з використанням власних метальних пристроїв ви зуміли підготувати, як вже було зауважено, майстра спорту України з метання молота Василя Яковіва. А хто, можливо, ще з ваших вихованців досяг високих спортивних вершин, успіхами яких можете гордитися?
– Так само першим з калушан виконав норматив майстра спорту України з метання диска мій вихованець Юрій Грогоза. Такого успіху він досяг у 18-річному віці на Кубку України, який проходив у Канча-Заспі в 2002 році. Юра став бронзовим призером цих змагань з результатом 53 м, поступившись лише метальникам диска із міст з населенням від 250 тисяч до одного мільйона осіб. Це був дуже потужний дискобольник. У віці, коли виступав за юніорську і молодіжну збірну України, він на Загір’ї, метаючи диск упоперек футбольного поля, повністю перекидав його, а інколи снаряд навіть приземлявся на проїжджій частині дороги.
Хотілося б згадати сьогодні і мого метальника Валерія Чумакова Він найкращих результатів досягав у метанні диска та штовханні ядра, теж був збірником України, їздив і на міжнародні змагання. Зокрема, брав участь у складі збірної країни в матчевій зустрічі Україна-Україна-Білорусія-Росія-Туреччина. Виступив пристойно, але до результату, якого досяг на цих змаганнях, не вистачило буквально кілька сантиметрів, щоб виконати норматив майстра спорту з легкої атлетики.
Займався я у свій час і з групою дітей з вадами слуху. Серед цих моїх вихованців Ярослав Мельничук брав участь в Іграх (даруйте, не пригадаю, як вони правильно називалися), які в 1998 році проводилися в Копенгагені. Там штовхав ядро і метав диск та посів відповідно п’яте і сьоме місця. Він також за часів СРСР став бронзовим призером союзної першості з легкої атлетики серед метальників свого віку.
А загалом мої вихованці, з якими працюю як правило до закінчення загальноосвітніх навчальних закладів або й довше, якщо ніде не поступають для здобуття вищої освіти, здобули на чемпіонатах і Кубках України вже до шість десятків медалей різного ґатунку. З нинішніх моїх учнів готується приміряти форму збірної України Семен Лукасевич, який серед спортсменів свого віку є в країні другим-третім номером у кількох видах метань. Може стати українським збірником і Олександр Сеньків, який теж досягає високих результатів на всеукраїнських змаганнях.
– Дякую за відверте інтерв’ю!
– Перемог нашим легкоатлетам у спорті, а українським бійцям, які захищають нас і рідну землю від російських окупантів, – на всіх фронтах, де тривають запеклі бої!
Розмову вів Василь ТКАЧУК.
Світлини автора і Володимира Дутчака.
