Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

Юрій Кірілов: «Я таланти не шукаю. Батьки самі приводять дітей на боротьбу»

18 грудня, 14:55
Переглядів: 236

Його добре знають в Калуші, області, Україні і навіть за кордоном. Ім’я цього невисокого зросту, спортивної статури чоловіка з короткою інформацією про звитяги в педагогічній роботі з підготовки спортсменів високої кваліфікації, які досягли максимально можливих результатів на змаганнях міжнародного рівня, значиться в багатотомній Сучасній енциклопедії України, де оповідається про відомих і видатних людей країни, котрі працюють чи працювали в різних галузях та сферах.

Але ми не випадково вирішили взяти ексклюзивне інтерв’ю в старшого тренера-викладача відділення вільної боротьби ДЮСШ управління освіти Калуської міської ради Юрія Кірілова, адже недавно Президент України Володимир Зеленський своїм указом присвоїв йому почесне звання «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України». І серед усіх нинішніх калуських тренерів Юрій Олексійович став лише третім представником місцевої спортивної спільноти, який удостоївся цієї державної нагороди України, уже маючи раніше присвоєне спортивне звання «Заслужений тренер України». Двоє інших із двома званнями «Заслужений» – це його старші колеги Омелян Куцук (спортивне орієнтування) та Ігор Барна (вільна боротьба).

– Юрію Олексійовичу, передусім, вітаю Вас з державною нагородою України. У присвоєному почесному званні «Заслужений працівник фізичної культури і спорту України» вбачаєте заслуги і своїх вихованців?

– Звісно, але цю нагороду отримав від Президента України не тільки за вагомі заслуги в підготовці національних спортивних кадрів, а й за особистий внесок у розвиток спорту в країні та багаторічну сумлінну працю. Тренером-викладачем з вільної боротьби я беззмінно працюю практично відтоді, коли, відслуживши два роки в спортивній роті ще радянської армії, повернувся до Калуша. А якщо бути точнішим, то з 1982 року. Багато років ми з Ігорем Адамовичем Барною тренували дітей у спортзалі третьої школи. Крім того, я займався з ними ще й у тодішньому спорткомплексі «Будівельник».

– То кар’єру борця фактично завершили після строкової служби в армії?

– Можна і так сказати. Коли ще замолоду почав працювати тренером, маючи спортивне звання «Майстер спорту України з вільної боротьби», то було не до виступів. Тренувався для себе, щоб підтримувати форму, а на заняттях всього себе віддавав дітям, пітніючи разом з ними.

– Вихованцем якої школи боротьби ви були?

– Калуської. Але я народився в Первомайському районі Миколаївської області. Звідти родом батько, мама – звідси. На жаль, обидвоє вже померли.

В Калуші я навчався в школі і ходив у спорткомплекс «Будівельник» на заняття з вільної боротьби до свого першого тренера Олександра Лейдермана, який приїхав з Одеси. Він дуже велику кількість підготував хороших борців. Багато з них зараз уже заслужені тренери України.

Моєму тренерові, який нині проживає у США, вже 81 рік. Я з ним нерідко спілкуюся по телефону. Чоловік ще почуває себе непогано, принаймні про якесь погіршення стану здоров’я ніколи зі мною не говорив.

 – А ви спортивне звання «Заслужений тренер України» коли отримали і за які досягнення?

– Десь 20 років тому. Так, здається, це був 1999 рік. Тоді Ігор Барна, який від мене на 20 років старший і від якого я мав можливість переймати досвід тренерської роботи, вже працював тренером Івано-Франківської школи вищої спортивної майстерності.

А за які заслуги? За десять останніх років до присвоєння цього звання я підготував більше одного десятка майстрів спорту СРСР і України, які неодноразово підтверджували свої високі спортивні досягнення. Це був дуже плідний період моєї тренерської діяльності. Серед тієї першої плеяди моїх вихованців, які тішили своїми результатами й стрімко прогресували, були дуже сильні борці Віктор Лизень й Андрій Шийка.

– Підгадайте, в яких вагових категоріях вони виступали?

– Лизень – у категоріях до 48 і 52 кг, Шийка – у категоріях до 66, 69 і 74 кг. Віктор був призером чемпіонатів світу і Європи, п’ять разів виграв Кубок України з вільної боротьби серед дорослих спортсменів.

Андрій – чотириразовий чемпіон України з вільної боротьби. Виступаючи за нашу національну збірну на міжнародних змаганнях, він отримав за свої високі спортивні результати звання майстра спорту України міжнародного класу.

– Знаю, що Шийка згодом виїхав у Німеччину, виступав за спортивний клуб вищої ліги і навіть за збірну цієї країни, отримавши німецьке громадянство. Але тепер ні про нього, ні про Лизеня практично ніяких відомостей в українських ЗМІ не віднайти. Де ці ваші вихованці зараз, ще десь виступають на якихось змаганнях чи завершили свою спортивну кар’єру та займаються чимось іншим, що не пов’язане з боротьбою?

– Вони обидва в Німеччині, де вже понад 25 років проживає мій старший брат, який і мене в шкільні роки «затягнув» на боротьбу. Тоді, коли «Будівельник» ще добудовувався, чи не всі учні шостої школи ходили туди займатися боротьбою, важкою атлетикою або ще якимось видом спорту. Власне, мій брат і запросив Віктора та Андрія до Німеччини повиступати за спортивний клуб вищої ліги. Там вони й залишилися та зараз проживають.

Лизень вже не виступає на змаганнях. Але в Німеччині він тренує борців і особисто свого сина, який вже став дворазовим чемпіоном Європи, виступаючи за збірну цієї країни. Тут, у Калуші, з його сином я займався й хлопчина став чемпіоном України.

Шийка цього року, у свої 39 років, здобув перемогу на чемпіонаті Німеччини. На міжнародні змагання вже не їздить, але ще виступає за спортивний клуб і також працює зі збірниками цієї країни.

Після цих борців на міжнародній арені серйозно про себе заявили ваші вихованці Андрій та Мар’яна Квятковські, а потім й інші дівчата – Оксана Черкес, Мар’яна Наконечна, Христина Береза. З них лише Мар’яна Квятковська завершила свою спортивну кар’єру борця і вирішила бути тренером. Ви що, останнім часом стали приділяти більшу увагу дівчатам, ніж хлопцям, бо, за моїми спостереженнями, саме вони здобувають більше медалей на змаганнях?

– Мені й старшому тренерові-викладачу з вільної боротьби ДЮСШ «Сокіл» Миколі Пукішу якось раніше старші колеги-тренери казали, щоб ми, можливо, взагалі тільки з дівчатами працювали (сміється. – Авт.). Та, ні, для нас немає значення кого навчати вільної боротьби й готувати до змагань. Дівчат, навпаки, зараз менше почали приводити батьки на боротьбу. А щодо статистики медальних здобутків моїх вихованців, то вона може змінюватися то в один бік, то в другий. Ось, наприклад, на останньому Кубку України з вільної боротьби серед чоловіків і жінок срібну медаль виборола Христина Береза, а його бронзовим призером став також мій вихованець, майстер спорту України 22-річний Олександр Лаврович, який виступав у ваговій категорії до 92 кг. Результат Олександра, безперечно, можна вважати дуже хорошим, адже у «важчих» категоріях спортсмени навіть із західних областей України майже ніколи не потрапляють до медального заліку. Тут гегемонію утримують борці з інших областей.

Щодо Андрія Квятковського, який двічі був учасником Олімпійських ігор, то він у березні цього року на турнірі в Тучеччині сильно травмував ногу в півфінальній сутичці з росіянином. Борець переніс операцію й зараз поступово відновлює свою спортивну форму.

– Яка з приємних подій за роки тренерської кар’єри запам’яталася вам найбільше?

– Завжди приємно, коли твої вихованці перемагають, здобувають нові спортивні звання. За роки тренерської роботи я підготував понад 25 майстрів спорту СРСР та України, п’ять майстрів спорту України міжнародного класу, а кандидатів у майстри спорту вже й не рахую. Але найприємніша подією для мене, яку пам’ятатиму завжди, сталася в 2008 році. Тоді наші з Ігорем Барною вихованці вперше привезли до Калуша дві золоті медалі з чемпіонату Європи з вільної боротьби серед чоловіків і жінок. Їх здобули Василь Федоришин і 20-річна Мар’яна Квятковська, яка дебютувала на дорослому чемпіонаті Європи. Чемпіонів гідно зустріли в Калуші, в залі засідань міськради урочисто привітали з цими високими спортивним досягненням та вручили їм квіти й грошові винагороди.

– Тепер ви в тандемі з Мар’яною Квятковською працюєте в борцівському залі ДЮСШ «Сокіл» з групами юнаків і дівчат?

– Ні, вона зараз перебуває в декретній відпустці. А працювала в Івано-Франківському коледжі фізичного виховання. У ДЮСШ управління освіти Калуської міської ради мала тільки пів ставки тренера-викладача. І я не знаю, чи Мар’яна ще потім буде продовжувати у нас працювати, якщо в коледжі їй запропонують півтори ставки.

– Скільки дітей зараз відвідують ваші заняття?

– Близько 50. Одному важко стільки дітей тренувати. Хотілося б, щоб ще був один молодий тренер.

– А де шукаєте юні таланти?

– Я вже їх практично не шукаю. До мене батьки самі приводять дітей на боротьбу. Багато з них – це колишні мої вихованці. Також приводять дітей знайомі. Спеціально в ДЮСШ я не ходжу проводити набір юнаків і дівчат для занять у відділенні вільної боротьби.

– Скільки з ними займаєтеся?

– Тренування проводяться кожного дня, крім суботи і неділі, бо в мене займаються діти молодших і старших груп.

А збірники, якщо приїжджають до Калуша, то знаходите час, щоб і з ними попрацювати?

– Звісно. Крім того, я їх ще залучаю до занять, щоб щось показали дітям, чогось навчили молодших.

У кого з ваших вихованців, котрі сьогодні входять до основного складу національної збірної України, бачите найбільший потенціал для прогресу?

– Зараз покладаю великі надії на Христину Березу, бо вона має шанс потрапити на Олімпіаду. У неї є дуже сильна конкурентка, яка колись ще тренувалася з Мар’яною Квятковською, Мар’яною Безрукою, боролася з Іриною Харів в одній ваговій категорії. Я маю на увазі львів’янку Юлію Хавалджи (Благиню). Після народження дитини вона повернулася у спорт й нещодавно здобула «золото» Кубка України, перемігши у фінальній сутичці Христину.

Обидві борчині сьогодні перебувають в Києві на навчально-тренувальних зборах, організованих з метою підготовки жіночої національної збірної України до міжнародного турніру. Він відбудеться в середині січня в Мілані. Хто на ньому серед них двох краще виступить у ваговій категорії до 53 кг, та й потім поїде на ліцензійний турнір, а друга – на чемпіонат Європи.

– Тобто на чемпіонаті Європи путівки на Олімпійські ігри-2020 в Токіо не виборюватимуться?

– Ні. Їх наступного року ще можна буде здобути тільки на двох ліцензійних турнірах – європейському і світовому.

– Про що ви зараз мрієте і дуже хочете, аби це бажання збулося? Чи не про цю олімпійську ліцензію, щоб вона дісталася Христині Березі?

– Про неї передусім. Але також хочеться, щоб ще хтось з моїх вихованців став чемпіоном світу і був хоча б призером Олімпіади.

– І ще одне запитання насамкінець. Що ви б хотіли сказати чи порадити дітям, молодим людям?

– Займатися різними видами спорту. Я, звісно, люблю боротьбу й усіх заохочую приходити в борцівський зал, щоб займатися нею. Боротьба дає для життя людини досить багато чого доброго. Я дітям, з якими працюю, завжди говорю, що вони можуть і не стати чемпіонами, але будуть передусім здоровими й сильними людьми.

Розмову вів Василь ТКАЧУК.

На знімку: Юрій Кірілов зі своєю вихованкою, чемпіонкою України з вільної боротьби серед спортсменок 2006-2008 років народження, переможницею ХІІІ всеукраїнського фестивалю з вільної боротьби Христиною Демчук.

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: