Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

«Формула крові», що визріла під Попасною

08 квітня, 12:19
Переглядів: 318

Сьогодні він разом з усіма працівниками товариства «КАРПАТНАФТОХІМ» поспішає до прохідної, бо продовжує працювати в колективі, якому віддав десятки літ, радіє позитивним змінам у його житті, але пережиті події на сході України цього чоловіка турбують і досі…

Як головний інженер підприємства став заступником командира бойового батальйону

На калуську «хімію» 25-річний Ілля Тітко прибув у 1987 році на запрошення керівництва тоді ще ВО «Хлорвініл» з Львівського науково-дослідного радіотехнічного інституту. А три роки перед тим він закінчив Львівський політехнічний інститут за спеціальністю промислова  автоматизація.

Як тепер зізнається Ілля Михайлович, його, родака з шахтарського міста Червоноград, що на Львівщині, ще зі студентських років тягнуло до промислових виробництв, до «труби», як тоді говорили. Але мусив відпрацювати три роки там, куди скерували на роботу згідно з державним розподілом.

– Свій трудовий шлях на ВО «Хлорвініл» розпочав майстром дільниці контрольно-вимірювальних приладів та автоматики (КВПтаА), що займалася обслуговуванням цеху з виробництва хлорвінілу, – розповідає І. Тітко. – Невдовзі став старшим майстром, а в 1993 році мене все частіше стали залучати до ведення робіт з реконструкції цеху ВХ.

Ці відповідальні завдання доводилося виконувати під керівництвом спеціалістів фірми UHDE. Через деякий час Ілля Тітко разом із кількома колегами відбули на місяць у Німеччину, аби на тамтешньому підприємстві навчатися азів нової системи автоматизованого управління технологічним процесом. Після завершення усіх робіт Тітка призначили заступником начальника централізованої служби КВПтаА. В 2000 році, коли вже було створене товариство «ЛУКОР», він отримав пропозицію від головного приладиста підприємства Ярослава Слюзаря стати його заступником.

– На цій посаді, – продовжує наш співрозмовник, – я пропрацював аж до 2013 року, коли на базі нашої служби КВПтаА за рішенням засновника підприємства – компанії «ЛУКОЙЛ» було вирішено створити сервісне підприємство «Нафтогазхімсервіс».

Хоча нас до таких змін заздалегідь готували, але все ж вони викликали в людей страх і гнів водночас. Люди не хотіли змін, а мали бажання бути й надалі в одній сім’ї калуських нафтохіміків.

Але ці зміни все-таки відбулися, і саме йому, тоді вже головному інженеру «Нафтогазхімсервісу» Іллі Тітку довелося відповідати за стан справ у калуському секторі підприємства, який займався сервісним обслуговуванням об’єктів ТОВ «КАРПАТНАФТОХІМ».

– Наш підрозділ був найбільш численним і потужним у структурі підприємства (працювало понад 170 спеціалістів), а тому доводилося виконувати завдання не лише для «КАРПАТНАФТОХІМу», а й інших підприємств. Зрештою, ми самі прагнули того, аби мати більші обсяги робіт і відповідно додаткові прибутки.

– Здавалось б, все у вас на роботі складалося добре, а звідки тоді з’явилося бажання піти служити в армію, і не просто служити, а піти на війну? –  цікавлюся в Тітка.

– Додайте ще до цього, що мені було тоді вже 53 роки і що я, окрім півторамісячних курсів з військової підготовки в інституті, про армію знав дуже мало, тому це видається дуже дивним, – розповідає він. – Насправді ж це був мій свідомий вибір. Бо коли в 2014 році розпочалися події в Криму, на сході України, я не знаходив собі місця, не знаючи як реалізувати свої бажання, емоції та прагнення, аби щось змінити на краще. Дуже прикро вражали мене поразки наших Збройних сил в зоні АТО, зокрема під Іловайськом, Савур-Могилою й на інших напрямках. Мені було важко усвідомити й змиритися, що там наші бійці з останніх сил борються проти ворожої орди, а я тут…

Як людина ретельна і відповідальна, став потихенько готуватися до служби в армії як у фізичному плані, так і матеріально. Всім добре відомо, яким було тоді забезпечення наших військових на передових позиціях. Їм тоді не вистачало всього, починаючи від шкарпеток і трусів та закінчуючи касками та бронежилетами. Робив я це таємно від дружини та дітей, відганяючи навіть думку про те, що рано чи пізно, але доведеться колись розкрити їм свої плани.

В цей час проходила шоста хвиля мобілізації на службу в армії. Часто і до мене як безпосереднього керівника підприємства, навідувалися представники військкомату, приносячи цілі пачки повісток, які я був зобов’язаний вручити своїм підлеглим. Дуже непросто було це робити, що теж мене в певній мірі спонукало в один із таких візитів заявити: «Все, наступного разу приносьте й мені повістку…»

Це був липень 2015 року. Ілля Тітко пройшов усі медичні комісії, поінформував про своє рішення керівництво підприємства і отримав вже особисто для себе бойову повістку. Залишалося єдине – сказати про це дружині Наталії, дочці Оленці та сину Михайлу, які вже працювали й жили в Львові.

– Це мене чи не найбільше хвилювало, – продовжує він, – а зізнався я тоді, коли вже мав повістку, тобто буквально за тиждень до відбуття на службу. Після моїх слів дружина в буквальному розумінні цих слів втратила мову і лише великими очима дивилася на мене. В цей час у нас вдома перебував син, а потім вже зателефонували й дочці. Було в них тоді до мене чимало запитань… І це зрозуміло, адже ситуація на лінії бойових дій була критичною, число жертв зростало, а бажаючих воювати з ворогом було мало. Одні від армії ховалися, інші придумували різні причини, аби її уникнути. Але я твердо тоді сказав своїм рідним, що це моє остаточне рішення і воно буде виконано.

«Основна заповідь воїна: зберегти життя і знищити ворога»

Служба Іллі Тітка в Збройних силах України у званні старшого лейтенанта розпочалася з вишколу в Львові в Академії сухопутних військ. І хоча він мав би за спеціальністю служити в одній із радіотехнічних частин, але армія потребувала тоді офіцерів саме для сухопутних військ. Зважаючи чи на вік, чи на досвід роботи з людьми, але стали готували Іллю Михайловича як офіцера з виховної роботи. В дні вишколу в Львові значна увага також приділялася фізичній підготовці та військовій справі.

Не став шукати новоспечений заступник командира підрозділу і місця служби, як це робили чимало його друзів. Хоча й мав можливість отримати запрошення в ту чи іншу частину, але він це ігнорував, керуючись принципом: «Не шукай на війні долю, бо вона сама тебе знайде…»

Тож скерування на проходження служби І. Тітко отримав у 9-й батальйон 59-ої мотопіхотної бригади, яка базувалася в м. Гайсин, що на Вінниччині.

– Туди я й ще кілька випускників академії прибули у вересні, – згадує Тітко, – але казарми бригади виявилися порожніми. – Як розповіли чергові офіцери, бригада вже майже тиждень знаходиться в районі бойових дій, тож порадили нам самотужки діставатися на місце її дислокації в Луганській області, що ми й зробили.

Ще довго він згадуватиме першу розмову з командиром батальйону. Той довго перебирав документи новоприбулого офіцера, задавав різноманітні запитання, а потім несподівано сказав, що призначає його своїм заступником, але не з виховної, а з бойової підготовки.

– На цій посаді я прослужив вісім місяців, – згадує І. Тітко. – А ще, як пізніше з’ясувалося, мені довелося виконувати й обов’язки заступника командира з виховної роботи. У перші тижні було не просто важко, а, я б сказав, вбивчо важко, але мусив терпіти. Десь лише через три місяці прибув до нас кадровий молодий офіцер, якому було доручено займатися виховною роботою, ая й надалі залишився заступником з бойової підготовки.

А ще в ході нашої розмови я дізнався, що тривалий час калушанин був командиром оперативної антидиверсійної групи, до складу якої входило десять офіцерів яка мала в своєму розпорядженні БТР. Група була озброєна дещо краще він інших підрозділів, а ось щодо бронетранспортера, то він був його ровесником. Працював не на дизпаливі, а ще на бензині, що суттєво зменшувало його стійкість до вогню, вибухів та навіть пострілів.

Всього на так званій нульовій (передовій) лінії без жодної ротації офіцер Тітко прослужив більше 13 місяців. Лінія оборони їх батальйону знаходилася під містом Попасна,про обстріли якого й сьогодні дуже часто згадують в інформповідомленнях.

І хоча мій співрозмовник дуже неохоче згадував про нічні виїзди їх протидиверсійної групи на завдання, а все ж вдалося дізнатися, що в певний період такі виїзди були мало не щодоби. Зважаючи на застарілість техніки, в кабіні БТР їхали рідко. Здебільшого водій і кулеметник, а всі інші розташовувалися на його броні.

Ніби здогадуючись про мій намір запитати, що його найбільше вразило на війні, Ілля Тітко продовжує свою розповідь:

– Перш за все хочу сказати, що дуже непростим є перехід від мирного життя до воєнного. Це дуже важка праця і не кожному вдається перелаштувати свою психологію в умови реальної війни. Там, на передовій лінії, все по-іншому: починаючи від взаємин у колективі і завершуючи сприйняттям самої війни. Тому доводилося якісь риси в собі заглушувати. Я за характером людина дуже довірлива, а тут з’ясувалося, що значній кількості людей не можна про все розповідати і бути до кінця щирим. Бо з тими, з ким ще донедавна був в дружніх відносинах, тепер знаходишся, образно кажучи, по різних сторонах барикади.

Відверту неприязнь до себе від місцевого населення ми відчували в перші часи війни. Частина населення завдяки проросійській пропаганді сприймала нас мало не окупантами. Хоча були й такі, які нас мали за своїх. Нині ситуація з цього приводу суттєво змінилася. І тих, хто хотів би й надалі проживати в Україні, в рази збільшилося.

– А що на війні вразило особливо? – далі цікавлюся.

– Причин для подиву було достатньо. Найперше я добре усвідомив, що основна заповідь воїна полягає в тому, як зберегти життя, як вижити… І що коли ти зустрічаєш незнайому людину, то перш за все пам’ятай, що він – чужий, тому мусиш бути готовим до всього. А вже потім тиз’ясовуєш ворог він чи свій.

Дуже вразив мене перший мінометний обстріл позицій нашого батальйону. Пізніше я вже розумів, що він не був надто інтенсивним і тривалим, але тоді (приблизно на 3-4 день перебування на передовій) мені здавалося, що це кінець світу. Довелося неодноразово перебувати і під артилерійським обстрілом, а ось накриття наших позицій вогнем з «Градів», як мовиться, Бог милував. Хоча сусідній батальйон ворог із них обстрілював.

Часто мене запитують, чи я вбивав ворога. Я завжди в таких випадках відповідаю, що ворога не вбивають, а його знищують, бо в іншому випадку він знищить тебе. Тож, побачивши ворога, ти просто був зобов’язаний відкривати вогонь, аби перемогти.

«Хочу розповісти людям те, що справді було»

– Відомо, Ілле Михайловичу, що ви маєте намір видати книгу спогадів про пережиті воєнні будні. Яку назву вона матиме і на якому етапі це видання?

– Я ще не можу назвати це книгою, бо поки що маю викладені на папері спогади. Назвав їх «Формула крові». Сідаючи за перо, основним своїм завданням вважав передати людям те, як цілком цивільна і вже старша за віком людина пристосовується до воєнної реальності. Як цей перехід відбувається і які ти знаходиш шляхи, аби подолати стрес і вижити.

Відверто скажу, часто інформація про стан справ у зоні бойових дій є брехливою і, так званою, показухою. Так, через років 5-10 віднайдуться розумні люди, які все дуже детально опишуть, в тому числі, в що я дуже вірю, й нашу перемогу. Але мені сьогодні ще дуже пам’ятні ті речі, які з часом будуть завуальовані, неправдиво висвітлені. І я про це хочу людям сказати. Зокрема й про те, що мали місце, тепер, щоправда, значно менше, такі ганебні явища, як алкоголізм, наркоманія й інше. Пояснити це можна примусовою мобілізацією, коли в армію призивали захищати державу п’яниць і навіть потенційних злочинців. Але це все було і про це, як на мене, не треба мовчати.

Чимало місць у цих спогадах приділено моїм побратимам, з якими, як і з особовим складом батальйону, підтримую тісні зв’язки. Прізвище багатьох із них я змінив, адже частина із них ще й досі на передовій. Часто називаю їх за позивними іменами. Моє, до речі, було «Сват». Більшість хлопців самі собі їх придумують, а мене хтось чи жартома, чи всерйоз так назвав, тож воно і прижилося…

– Часто доводиться чути від ветеранів АТО, що їх найбільше обурює байдужість українців, які проживають під мирним небом і не знають, що таке війна…

– Не можна тут із ними не погодитися. Хоча я особисто після демобілізації якогось негативу з боку людей не відчував. Повернувся до роботи в службі КВПтаА товариства «КАРПАТНАФТОХІМ». Відчуваю й надалі підтримку, а десь і певну повагу від керівництва та колег по праці. Часто спілкуюся з іншими натовцями, адже ми маємо в Калуші свою організацію, яку очолює Олександр Соколовський.

Але десь колись все ж виникають випадки, коли наші люди проявляють байдужість. І мова йде не тільки стосовно тих, хто воював, а взагалі як до подій на сході України, так і в цілому в державі. Інколи з цього приводу виникають серйозні суперечки і навіть конфлікти. Не всі, на жаль, розуміють нас, адже більшість тих, хто побував на бойових позиціях, вже тут, у мирному Калуші, переживають так званий посттравматичний синдром.

– Не хотілося б на такій дещо сумній ноті завершувати нашу розмову, – звертаюся до свого співрозмовника.

– А ми й не будемо цього робити, – відповідає він. – Мені з цього приводу пригадалося, якою щасливою почувається біля мене дружина, коли я одягаю військову форму. Горді за свого тата й мої діти, а внуки за дідуся. Виходить, що мої зусилля там, під Попасною, вже були недаремними.

Анатолій ГЕТЬМАНЧУК.

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: