Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

Мрійники знайшлися… через півстоліття

23 серпня, 11:31
Переглядів: 94

Це було на початку цього року. Я лежав на ліжку в лікарні, що в Підгірках, під крапельницею. «Заспівав» мій телефон. Права рука вільна, відгукуюся на незнайомий номер. Телефонувала Дарія Ониськів, кореспондентка тепер уже колишньої газети «Дзвони Підгір’я».

– Пане Петре, якийсь чоловік, що назвав себе Миколою Луговим, питає про вас… Через комп’ютер, який ще вважається редакційним. Каже, що він – ваш армійський товариш.

Я ледь телефон не випустив з рук:

– Що він ще каже?! – хвилююся, забуваючи, що в мене крапають ліки.

– Ще каже, що вже «перещупав» усі місцеві редакції, аби здобути ваш номер телефону, але дарма – нічого з того не виходило… Я перша, хто сказав, що знає вас і має ваш номер телефону.

– А він свій номер мобільного вам дав?

– Так. Але він явно не український, бо оператор починається із «+79…».

Зізнаюся, я був ошелешений. Щотижня дивлюся телепередачу «Жни меня. Україна», де ось таких моментів чимало, а тут на тобі – готовий сюжет до ще однієї їх передачі. Мене шукав армійський товариш, з яким ми востаннє бачилися 51 рік тому, Микола Луговий…

Мені вже навіть не до того, що в крапельниці закінчилася рідина… Сусід по ліжку побіг шукати медсестру, а я поринув у такі далекі спогади… 1965 рік. Місто Баку. Нас привезли у військову частину, підстригли. І почали вчити «азів» армійської служби.

Призивався до війська я не з Прикарпаття, звідки родом, а з Донбасу, де працював у шахті. Микола – з Дніпропетровщини, звідки родом. Ми відразу якось зблизилися. Особливо в казармі. Нас і там муштрували. Заставляли одягатися-роздягатися на час. Треба було вкластися у лічені секунди. Так ось. Одного разу під час цього заняття вся казарма була прикута увагою до Миколи: у нього під час знімання одягу зігнувся і не міг розігнутися вказівний палець.

Для когось бачене стало віддушиною, а я підбіг і навіть подув на отой гачок із пальця.

У Баку ми прослужили недовго. Через три місяці чомусь не вдень, а вночі нас перевезли у філію тієї військової частини, що знаходилася біля станції Сумгаїт. Як з’ясувалося, там тепер мало бути наше постійне місце служби.

Бакинський військовий округ протиповітряної оборони. Що мала бути за частина в Азербайджані поза великими населеними пунктами? Звичайно, така, що пов’язана з ракетною артилерією. Склади, що знаходилися в підземеллі, кишіли ракетами.

Ми стали їх охороняти. Микола – в роті «через день – на ремень», а я … в пожежному відділенні. Забігаючи наперед, скажу, що я навіть ВПТШМС в Києві закінчив. Туди мене посилали на цілих шість місяців. Такої муштри, як там, я би й недругу не побажав. Цілі ночі – навчальні тривоги!.. З однієї причини: «Горит четвертий этаж учебной башни!».

Абревіатура ВПТШМС розшифровувалася, як «Військова пожежно-технічна школа молодих спеціалістів». Ми ж, листуючись з дівчатами-«заочницями» (хто в армії це не проходив?), це словосполучення перефразовували на свій чин: «Вища політехнічна школа…» Яка дівчина на таке не «клюне»?!

Але продовжимо про наші з Миколою зв’язки. Випадала вільна хвилина, хоч в армії таких було мало, ми зустрічалися в тому числі й біля квітучих деревець гранат (Боже, як вони гарно цвіли!). І мріяли, мріяли, мріяли… Про нашу квітучу Україну найбільше говорили. Я – про Прикарпаття, Микола – про Дніпропетровщину з неосяжними просторами пшеничних ланів.

Чи не кожна розмова з тих, що відбувалися, закінчувалася одним: відслужимо в армії, купуємо мотоцикли і перетинаємо нашу красуню-державу зі сходу на захід, з півночі на південь: «від» і «до».

А ще до нас інколи долучався Сидаченко (даруйте, забув ім’я). Він, син науковців із тієї ж Дніпропетровщини, був вихованим хлопцем, і розмова його була не така простяцька, як у нас. Негативно відгукувався про «найдемократичнішу з усіх на світі демократичну державу – Радянський Союз». Навіть показав нам з Миколою написаний ним трактат на цю тему. Знаючи, чим це могло запахнути, ми попросили його заховати десь цю писанину і більше нікому не показувати…

Армійські будні переходили зрідка у маленьке свято – звільнення у місто Сумгаїт. Місто хіміків, гейби наш Калуш. Пізніше, коли я вже повернувся з війська, не раз писав про дружбу і співпрацю двох великих хімічних підприємств: Калуського хіміко-металургійного комбінату і Сумгаїтського хімкомбінату.

Тогочас в Сумгаїті були розставлені автомати, з яких, вкинувши у них куплений жетон, у склянку наливалося запашне вино. Хоч солдатам це робити заборонялося, ми нехтували забороною. Кілька ковтків – і носи червоні. Кажу Миколі: «От всі, хто перед нами, поза нами шваркотять щось по-своєму… А ми не можемо?» І почали говорити не українською (вона близька до російської, хоч щось і з неї зрозуміють), а… бозна-якою! Наприклад. Я до нього, жестикулюючи: «Пара німо кудло фік?». А він відповідає: «Німо кіля геце фек!» Перехожі зупинялися: в армійській формі, а мова… Що за мова?

Нам же було від душі весело.

Якби отак весело служба вся йшла… Навесні, а починалися вони в Азербайджані рано, солдати брали лопати в руки і очищували від трави, що на палючому сонці жовтіла, всю територію частини. Гімнастерки на спині ставали мокрими – хоч викручуй піт. Але він висихав і зелено-камуфляжний колір ставав білим.

…Тобі в лікарні я запитав колегу Дарію, чи дала вона Миколі мій номер телефону. Так, дала…

Повернувся з лікарні додому і перше, що роблю, телефоную йому… Щось «шваркотить» не по-нашому у відповідь. Значить, точно не Україна. А я думав, що Микола там же, у селі Великомихайлівці Покровського району Дніпропетровської області. Після армії ми підтримували зв'язок. Переписувалися, мабуть продовжуючи плекати надію про «кругосвітню» подорож Україною на мотоциклах… А потім… Я кілька разів змінив адресу проживання, він, по-моєму, переїхав у інше село. І ми… загубилися.

Першим після вище описаного таки подзвонив мені він. Врізалося – вдарило в голову перше речення:

– Петю, привіт!

– Привіт, Миколо!

Скільки теплих слів після цього посипалося як з одного, так і з іншого боку!

Так що це за «інший» його бік?.. Виявилося, Тула! Вже минуло немало часу, як він із дружиною Надією Петрівною поїхали туди на постійне проживання. Покликав син Руслан, який, відслуживши там в армії, оженився і осів. Оскільки у батьків він один і має власний будинок, запросив їх до себе. Як не як, роки ідуть, а вони – одні…

І розказав мені Микола як знайшов мій слід. Інтернет. Вже там, у Росії, натрапив у ньому на презентацію моєї останньої книжки. «День дятла у лузі», що відбувалася в бібліотеці імені Т. Г. Шевченка. Каже, що дивився і втрачав дар мови… Ні, не від того, що сподобалася зустріч, а тому, що там був його армійський товариш (у центрі), якого він побачив уперше за 51 рік.

Він знав про моє редакційне заняття з колишньої переписки. Але про мої книжки не знав… Лив на млин мого єства приємні слова… Я ж запитав про його трудове життя. Після закінчення Донецького університету (історичний факультет) вчителював. Потім став директором школи. Відтак селяни обрали його сільським головою…

У школі працювала і дружина. Але то вже в минулому. Тепер ось вони у сина в Росії. Скучати не доводиться, бо мають двох уже дорослих онуків, порпаються на городі (цьогоріч вродило гарно, особливо – цибуля), доглядають виноград, а Микола, виявляється, аби тримати форму, кожного ранку ще й по три кілометри пробігає. Я теж, піджартовую, ще чарку-другу пропускаю… Смі-є-мо-ся…

Але зв'язок чомусь раптово перервався і я не встиг йому більше про себе розказати. Не було після цього розмови ні через тиждень, ні через два. Я набираю його номер телефону, а там – «фай-фай-таля-таля» – і біс його знає, що це означає. Аж потім з’ясувалося, що, записуючи номер його телефону, зробив помилку: одну цифру переплутав. Добре, що подзвонив він. Я вибачився, і пояснив, у чому річ.

Він у вересні приїде на Батьківщину (малу і велику). Каже, приїде і зателефонує, аби знати, як діяти далі. Але дуже хоче мати мої книжки. Думаю, що з допомогою «Нової пошти» це буде зробити неважко.

А я, коли висилатиму товаришу свій творчий доробок, в одну з книжок вставлю і газету ось із цим матеріалом. Думаю, що йому буде приємно. А мені – вже приємно. Від того, що ось так склалося, що через півстоліття знайшовся товариш, такий же, як і я, мрійник. Хоч мотоциклами ми країну так і не перетнули…

Петро Шевчук.

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: