Нафтохiмiк. Сайт газети "Нафтохiмiк-Калуш"
Соборна, 15 33333 Калуш
+380975555555 naftohimik@com.ua Пн.-Сб. 09:00- 18:00, Нд.- вихiдний
Увiйти

Начальникові цеху Романові Мисюрі, щоб збудувати власну хату, довелось пожити і в землянці

19 квітня, 08:53
Переглядів: 422

Уже минає 15 років відтоді, як цей привітний, веселий, жвавий, надзвичайно трудолюбивий і виконавський чоловік не працює в колективі найбільшого промислового підприємства Калуша і Прикарпаття – ТОВ «КАРПАТНАФТОХІМ». Роман Мисюра з Верхньої свою трудову біографію починав у ньому ще при назві Калуський хіміко-металургійний комбінат, а пішов на заслужений відпочинок рівно в 60 років, відразу після розформування й фактичної ліквідації на нафтохімічному підприємстві ремонтно-будівельного цеху, начальником якого був з 1986 року. Однак про звитяги в будівництві й ремонті об’єктів його особисті й підрозділу, який очолював, тут пам’ятають далеко не всі, тим паче молоді працівники. А ще більшість багато чого не знає, що, коли і де робилося на стороні. Тож ми попросили Романа Миколайовича розповісти про це детальніше, а водночас і про його іншу діяльність та дещо про прожитий відтинок часу до свого 75-річного ювілею, який відзначатиме 22 квітня.

– Моє життя, як мовиться, було не з медом, – констатує співрозмовник. – Коли мені виповнився один рік, не стало батька. Його вбили. Мама вдруге одружилася, завела з вітчимом уже своїх дітей. Тож коли я пішов до школи у перший клас, вона переїхала до нього у Станькову. А я залишився у Верхні й мешкав з дідом і бабою, які були маминими батьками, аж допоки в 1966 році не поїхав у Ташкент на ліквідацію наслідків землетрусу. Туди мене відрядили з КХМК, де на той час вже працював.

Щодо моїх діда і баби по татовій лінії, то голова сімейства помер у 1950 році, коли мені було три роки. А баби я взагалі не бачив, бо її не стало в 1945 році.

– Коли саме розпочали свою трудову діяльність на Калуському хіміко-металургійному комбінаті?

– Життя з дідом і бабою змусило мене змалку звикати до праці й у всьому їм бо допомагати. Водночас завжди думав, щоб самому десь заробити копійку. Зокрема, після 8 класу ціле літо працював з дорослими у лісі в Болохові на заготівлі лісоматеріалів, щоб купити собі книжки й бодай якийсь новий одяг. Після 9 класу, коли дідо поїхав на схід заробляти пшеницю, я за нього трудився в колгоспі. А після 10 класу в свої 17 років уже пішов у КХМК будовався. Спершу працював муляром першого розряду. Бригадир бачив, що я дуже стараюся та добре виконую свою роботу. Тому я за порівняно недовгий період отримав другий, а потім і третій розряд, успішно склавши іспити.

Працюючи на будові, я водночас навчався в 11 класі вечірньої школи. А коли в Калуші на заводі залізобетонних виробів і конструкцій організували курси для машиністів мостових, козлових і баштових кранів, то відвідував і ці заняття. Після отримання документа про проходження курсів був у КХМК переведений в підрозділ бази механізації та вже працював на будівельних об’єктах кранівником. Але теж недовго тут машиністом крана набувся. З Москви прийшло повідомлення, що терміново потрібно відрядити кранівника в Ташкент, бо там стався руйнівний землетрус. Тож мене і відправили туди.

У Ташкенті десь від червня до грудня працював на той час сучасному баштовому крані КБ-100 вантажопідйомністю 5 тонн. І після цього безпосередньо звідси був призваний на строкову військову службу.

– Тоді служили в армії ще три роки?

– Так. І я, до речі, службу проходив у стройбаті в столиці Республіки Казахстан. Тоді нею було місто Целіноград.

У війську ми будували в степах підземні шахти для ракет. Мене як сержанта, який добре себе проявив, командування військової частини перед демобілізацією конче просило залишитися в армії. Я ж такого бажання не мав. А щоб відпустили, сказав, що мушу поїхати додому, щоб провідати родину, й при можливості повернуся.

– Повернулися?

– Ні. І додому не поїхав, а залишився Казахстані, де в Караганді жили виселені за партизанську діяльність мої дві тітки. До однієї з них, котра не мала дітей, а її чоловік уже помер, я і подався. Вона жила у звичайній землянці, в якій також в інших, так би мовити, кімнатах окремо мешкали дід з бабою і внуком та ще дві чи три сім’ї.

Там була вимурувана з цегли піч, у якій топили вугіллям, що видобували в місцевій шахті. В ній працювало і багато чоловіків. Тож спершу і я хотів влаштуватися на шахту, щоб заробляти на життя. Але родич-виселенець Павло Федоришин мені порадив туди не йти, а поступати на навчання в Карагандинський індустріально-педагогічний технікум. Він там працював майстром. Також в цьому закладі мала роботу і його дружину.

Я вирішив попробувати. І все склалося добре, хоча при вступі мав проблему, бо в цьому технікумі закритого типу не приймали документи від тих, в кого не було направлення від обласного управління профтехосвіти. Його видавали при наявності документа про закінчення училища. Звісно, я в жодному училищі не вчився. Але таки наважився поїхати до начальника цього управління, попередньо записавшись до нього на прийом.

Заходжу до кабінету, бачу в кріслі за столом поважного казаха й після привітання одразу відверто кажу: «Я хочу вчитися в технікумі, училища не закінчував. Але весь час працював, виконував різні за професіями роботи. У Калуші працював мулярем третього розряду, у Ташкенті – машиністом баштового крана і з армії маю позитивну характеристику та відзнаки від командування».

Виймаю з сумки нагрудні знаки й посвідчення відмінника військового будівництва, електрозварника, громадського інспектора з охорони праці та ставлю на стіл перед ним. Побачивши їх, начальник «зміряв» мене поглядом, викликав когось з підлеглих і вже через кілька хвилин вручив завірене своїм підписом і печаткою установи направлення для вступу в технікум, побажавши успіхів.

Вступні екзамени з усіх предметів, хоча не мав можливості до них підготуватися, здав на четвірки завдяки хорошим знанням, які здобув у школі. У Карагандинському індустріально-педагогічному технікумі навчався чотири роки за спеціальністю «Технік-будівельник, майстер виробничого навчання». Жив частково на стипендію, яку отримував постійно, а також старався ще десь підробляти. Зокрема ходив і на залізничну станцію розвантажувати вагони, бо після першого курсу одружився й згодом перевіз свою Марію до тітки в землянку. Нині навіть дивуюся з себе, як тоді в таких умовах навчання і життя зумів закінчити технікум з червоним дипломом.

– Цей документ дав вам якісь переваги щодо працевлаштування порівняно з іншими випускниками закладу?

– Я мав право вибору роботи. Інші отримували адресне направлення на працевлаштування в Казахстані. Але я не міг, наприклад, повернутися до Калуша на своє попереднє місце роботи до армії, а повинен був, як і всі, відпрацювати десь в межах цієї республіки не менше трьох років. Вирішив надалі залишився в Караганді жити в тітки з дружиною, а на роботу влаштувався майстром виробничого навчання в сільське професійне училище, де готували працівників робітничих професій – водіїв, трактористів, кранівників, екскаваторників та інших. Якраз тоді в училищі відкрили дві групи з підготовки майстрів сільського будівництва. Тож я і проводив практичні заняття в цих групах, у кожній з яких було по 30 учнів. Крім того, ходив на нічні чергування в гуртожиток, де проживали і старші хлопці, які пройшли службу в армії, і дівчата. Над молодшими хлопцями, що поступили на навчання після 8 чи 10 класу, вони хотіли старшувати, дозволяли собі не дотримуватися в гуртожитку розпорядку дня й своєю поведінкою погано впливали на інших жильців. Навіть мене ці шибеники попробували фізично присмирити. Але коли одного разу бунтарським смільчакам дав відсіч, то після цього на моїх чергуваннях завжди в гуртожитку панували тишина і порядок. А вже коли поїхав звідси, то друзі, з якими продовжував підтримувати зв’язок, повідомили, що одного з майстрів училища безпосередньо в гуртожитку зарізали.

– Мабуть, ви зі спортом були на «ти» і завжди вміли постояти за себе й захистити слабших від тих, хто хотів їх принизити чи образити?

– Я насправді був не з слабких, бо в молоді роки ще до армії фізично важко працював і в лісі, де треба було не лише добряче намахатися сокирою, і на будівельних майданчиках. А ще знаходив час і спортом займатися, особливо ігровими видами, брати участь у різних змаганнях, самостійно виконувати вдома комплекс вправ з 24-кілограмовою гирею. Я ще й тепер у 75 років, маючи проблеми з ногами і не обходячись без коштура, можу цю гирю піднімати, на перекладині підтягуватися.

А в армії активно займався самбо. Тренувався зі старшими військовослужбовцями, які мали навики з цього виду спорту. Один із них, коли демобілізовувався, подарував мені книжку Анатолія Харлампієва «Боротьба самбо». І я потім навіть сам навчав боротися узбеків, яких ображали росіяни, а особливо вірмени, азербайджанці. Вони називали мене другом, бо призивався з Ташкента, і поважали за те, що був справедливим і відразу доказав «старикам», що їх не боюся.

– А доки ви жили в Караганді в землянці і працювали в сільському профтехучилищі?

– Дружина жила там зі мною і під час навчання в технікумі та не повний рік роботи майстром в училищі. В Караганді вона працювала і нянькою, і вихователькою в дитсадку, потім на фабриці закрійницею хутрових шапок. Але квартиру нам ніхто так і не хотів надати, тому я з училища розрахувався без відпрацювання трирічного терміну, і ми з дружиною в 1974 році повернулися у Верхню. Якийсь час жили в селі в її батьків. Я відразу в Калуші влаштувався на роботу інженером у відділ головного архітектора підприємства, яким був Володимир Коржинський.

Працював там до 1981 року. А потім, коли вже заочно закінчив Київський інженерно-будівельний інститут, другий секретар парткому підприємства Ярослав Петрів повідомив, що в ремонтно-будівельному цеху є вакантна посада заступника начальника, яку мені й запропонував обійняти. Там трохи ставка була більша, ніж у інженера відділу головного архітектора, а я завжди мріяв чесною працею заробити гроші, щоб самому побудувати в селі власний будинок, тож погодився.

Але з начальником цеху Василем Оринчуком ми, як мовиться не спрацювалися, хоча я сумлінно виконував всі завдання, в тому числі і від перших керівників підприємства. Зокрема, їздив у Москву безпосередньо організовувати й проводити ремонт одного з поверхів готелю поблизу станції метро «Свіблово», де під час відряджень до радянської столиці зупинялися, ночували й відпочивали керівники, головні спеціалісти, фахівці чи інші працівники вже тодішнього ВО «Хлорвініл». Тож наступного року, коли підвернулася робота на півночі, я розрахувався й поїхав на заробітки в Архангельську область. Там упродовж чотирьох років, з 1982-го до 1986-го, працював на будовах різних сільськогосподарських споруд і на лісорозробці. Був весь цей час відірваний від сім’ї, хіба приїжджав додому взимку.

За зароблені на півночі гроші купив у Верхні літню кухню, відремонтував її, а надалі поступово сам побудував на подвір’ї і хату, в яку з сім’єю перейшов жити в 1991 році.

– Після другого повернення на калуське підприємство ви вже працювали начальником РБЦ аж до виходу в 2007 році на заслужений відпочинок?

– Так, але спершу не повних три місяці в Брошневі на посаді старшого інженера планово-економічного відділу в організації ПМК-10. Тут займався будовою різних сільськогосподарських та інших споруд в Рожнятівському районі. На той час вже мав і квартиру в Калуші, однак було складно доїжджати на роботу. Тому, коли в місті здибав Володимира Коржинського, який повідомив, що в РБЦ потрібен старший майстер столярного цеху, то із задоволенням погодився виконувати його обов’язки. Пропрацював на цій посаді десь зо два місяці й мене викликав до себе вже тоді генеральний директор підприємства Олег Романенко. В кабінеті керівника зібралися всі його заступники, секретар парткому і Володимир Коржинський. Останній і запропонував погодити й затвердити мою кандидатуру на посаду начальника РБЦ, бо фактично сам був за нього і головним архітектором. Після обговорення Олег Романенко, який ще в 1982 році, коли працював заступником генерального директора, не хотів, щоб я розраховувався з підприємства і їхав на заробітки, лише запитав мене, чи знову кудись не втечу.

– І не втекли. А пригадайте, в будівництві й ремонті яких важливих об’єктів брали безпосередню участь за довгі роки роботи на підприємстві як до призначення начальником РБЦ, так і на цій посаді.

– На нашому підприємстві та в Калуші споруджували самі чи з підрядниками сульфатну фабрику, аеротенки на очисних спорудах, ЕП-250, різні склади, ПК «Юність», кінотеатр «Аврора», міську поліклініку, житлові будинків, брали участь в ремонтах заводських їдалень, приміщень готелю «Меркірій», лікарні в Підгірках. У Моршині будували 6-поверховий корпус санаторію «Перлина Прикарпаття», у Києві – офіс «Оріани», в Івано-Франківську ремонтували один із стадіонів та офіс футбольного клубу, в Москві – офіс Міністерства хімічної промисловості. І цей перелік можна продовжувати.

– Розказували, що ви на підприємстві були чи не одним серед начальників цехів, хто постійно з Верхньої їздив на роботу на велосипеді або йшов пішки навпростець.

– І по території підприємства також пересувався на ровері. Але не постійно їздив на роботу на безмоторному двоколісному транспорті. У непогоду, особливо взимку, користувався і послугами водіїв автобусів.

– Чим на пенсії займаєтесь вдома?

– З нами проживає дочка Оксана з чоловіком Романом. Маю двох внуків. Старший навчається в Калуському політехнічному коледжі, а молодшому лише три рочки. Ним і найбільше опікуюся.

Син Ярослав, який на 16 років старший від дочки, ще не одружений й уже понад двадцять років працює й живе в Іспанії.

Я коло хати все собі знаходжу якусь роботу. З коштуром ходжу і на грядки, що поряд з будинком. Там його змінюю на лопату чи сапу, що служать підпорою й інструментом, та ще щось допомагаю дружині поратися на землі. До церкви вже не ходжу, бо зі слабими ногами не подужаю відстань до неї.

Зараз знову після операції на катаракту ока більше почав читати історичні, езотеричні книги, поезію. Маю їх багато в своїй домашній бібліотеці. Також щокварталу намагаюся замовити й купити 1-2 книги в Клубі сімейного дозвілля, в якому перебуваю уже понад десять років. Завжди з цікавістю перечитую кожен номер газети «Нафтохімік-Калуш», яку передплачую кожного року. Дуже сподобався надрукований в часописі вірш Юрія Рибчинського «Сучим синам».

– Ви, мабуть, знаєте немало росіян, з якими доводилося і служити, і десь разом працювати. Чи підтримуєте з кимось зв’язки та спілкуєтеся тепер, коли путінські окупанти вчиняють військові звірства в регіонах України?

– Ні, не спілкуюся. І відчуваю абсолютну відразу до всіх росіян. Вони завжди проявляли свою зверхність, а тепер я побачив, що це нація нелюдів, терористів і вбивць.

Кожного разу зранку й увечері молюся і прошу Господа, щоб чим швидше завершилася війна й Україна в ній перемогла.

Чи плануєте святкувати свій ювілей?

– У період війни не до святкувань. До того ж 22 квітня припадає на Страстну п'ятницю – один із найскорботніших днів Великого посту. Тож цього дня ми утримаємося від будь-якої роботи й святкувати точно нічого не будемо. А в неділю, на Великдень, може прийде до нас швагро з дружиною та ще хтось з родини. Тож ми разом з дочкою, зятем, внуками в такому скромному родинному колі відсвуяткуємо і Пасху, і мій ювілей.

Розмову вів Василь ТКАЧУК.

На знімку: Роман Мисюра з дружиною Марією, дочкою Оксаною і старшим внуком Олександром біля рідної хати (2021 р.).

0 коментарiв
Хочете повідомити нам свою новину? Пишіть на електронну адресу knkalush@gmail.com. Слідкуйте за нашими новинами та публікаціями у загальнодоступній групі «Нафтохімік-Калуш» на сторінці у Facebook.

Читайте також

Реєстрація
Зареєструватись

К сожалению, браузер, которым вы пользуетесь, морально устарел,
и не может нормально отображать сайт.

Пожалуйста, скачайте любой из следующих браузеров: