Тікали пішки з Маріуполя. Історія від журналістки-переселенки
Олена Калайтан понад 30 років працювала журналісткою газети «Приазовський Робочий» у рідному Маріуполі та від початку повномасштабної війни працює у виданні «Донбас 24». Там жінка виросла, навчалася та працювала усе своє життя.
За словами жінки, від початку повномасштабного вторгнення ніхто не сподівався, що ситуація буде аж настільки критичною, повідомляє "НК" з посиланням на сайт Фіртки.
«Ми пам’ятаємо війну ще 2014 року, коли Маріуполь був окупований та за одну ніч звільнений. І 16 лютого, коли всі говорили про початок війни, але нічого не відбувалося, ми були впевнені, що нічого не відбудеться», - каже Олена.
За її словами, коли почали обстрілювати високовольтні мережі, тому одна за одною вони почали виходити з ладу. І як згодом з`ясувалося, диверсійні групи були у кожному комунальному підприємстві міста, тож росіяни знали розташування усіх веж, які згодом бомбили.
«Міська влада намагалася ремонтувати електромережі, але значна частина Маріуполя вже на початку війни, Лівобережний наш район опинився без світла. Я жила в центральному районі, то він найдовше залишався з усіма комунікаціями, адже спочатку бомбили околиці міста. Але з кожним днем російські війська просувалися до нас. Спочатку ми дивилися усі новини по телевізору, але коли світло зникло і в нашому районі – почали відчувати війну щодня біля себе», – каже жінка.
З середини березня до центральної частини Маріуполя почали переїжджати люди з околиць міста, що дуже постраждали від обстрілів. До Олени також переїхали родичі з більш небезпечного району міста.
«В квартиру родича потрапив снаряд, але їм пощастило, що він розірвався в іншій кімнаті, а вони були в кімнаті поруч. Але ж осколки травмували, а в машині були вибиті вікна. Це був такий жах. Але і нас не оминуло, почали обстрілювати центр градами, були авіа удари, бачили наш підірваний підземний перехід – там була 7-ми метрова воронка, ми ходили на неї дивитися, як на жахливе диво», – пригадує Олена.
Жінка разом із сином хотіла евакуюватися ще з початку березня, але гуманітарні коридори щораз зривали. Другого березня в Маріуполі зникла мережа Київстару, але частково працював Водафон.
«Усі ці часи, коли в нас не було Інтернету, то люди збиралися біля драмтеатру, що був підірваний, як ви знаєте, там комунікували, обмінювалися якимись новинами. Було дуже багато фейкової інформації, якій не можна було довіряти, то ми читали тільки офіційні джерела – Маріупольська міська рада або від Ірини Верещук – тільки на цю інформацію орієнтувалися», – розповідає журналістка.
З сьомого березня в місті зникло газопостачання, тому їсти готували на вогнищі біля під`їзду – в кого не було продуктів, ділилися між собою.
«Міська влада запевняла нас, що ситуація під контролем, але коли після 2-3 березня зникло світло в Маріуполі зовсім, то ми розуміли, що ситуація погіршується. А коли після 6-го не було ні зв’язку, ні Інтернету, зрозуміли, що чекати вже не можна – треба тікати», – каже Олена.
Оскільки зникло й опалення, вдома температура повітря була близько 6-7 градусів, а коли через бомбардування вибило вікна – вдома було -3-4 градусів. Зв'язок працював лише в кількох місцях Маріуполя.
«Ловили Інтернет ми біля драмтеатру, а ми з сином ходили на 37-ми метрову вишку. Раніше там була гарна панорама міста, а зараз же ми споглядали панораму бойових дій . Я не розуміла, чому люди не ходять туди. Але коли піднялися, зайшли, то було зрозуміло чому – там під ковдрами лежали мертві люди. І мало хто підіймався на верх. Але ми підіймалися, адже там можна було спіймати сотовий зв'язок та Інтернет», – зазначає Олена Калайтан.
З кожним днем ситуація в місті погіршувалася. В квартирі хоч і було холодно, але Олена із сином залишалися там якомога довше. В підвал спускалися після 15-го березня, коли почалися сильні масові обстріли градами – жінка каже, навіть там було небезпечно і страшно.
«Було так страшно, що в підвалах ми навіть не спали усі ці ночі. Я бачила, що гради пробивають знизу доверху, тому боялася, що і ми можемо не вижити. Але ми не постраждали», – пригадує жінка.
Одного дня, коли вчергове пішли із сином ловити Інтернет, щоб дізнатися останні новини – прочитали інформацію про евакуаційні автобуси. Тому за лічені години зібрали речі і побігли до «Комсомольця», звідки мали відправлятися автобуси.
«Вибігали з під'їзду, а в нас йшов бій якраз. І наші сусіди казали, що ми з глузду зійшли, що треба чекати. Ми бігли, а обстріли не припинялися. Прийшовши туди, побачили, що людей дуже багато, а автобусів нема – виявилося, що це фейкова інформація. Ми розуміли, що не можна чекати. Тому залишили речі і пішли пішки», – каже жінка.
Олена із сином вибиралися з Маріуполя пішки. Жінка каже, тікали не звичним шляхом виїзду з Маріуполя, а іншою трасою, яка була погоджена на той момент. Йшли пішки і беззупинно голосували, щоб зупинити якусь автівку і доїхати хоча б до виїзду з міста.
«Всі їхали настільки напружені, адже брали по 12-13 людей в одну машину. Тому зупинити когось було вкрай важко, але нам пощастило. Разом проїхали усі блокпости, а далі зупиняли ще кілька машин, які в результаті привезли нас до Франківська», – розповідає журналістка.
На виїзді з міста були вже російські блокпости – у всіх перевіряли телефони, а чоловіків роздягали до пояса – дивилися, чи немає українських тату. Дорогою було близько семи таких постів – не на кожному роздягали, але документи перевіряли.
«Коли виїхали, були дуже щасливі, що врятувалися. Я бачила, що російська окупація наближається, а жити при такій владі ми не хотіли. Зараз я продовжую працювати на сайті «Донбас 24» і готую новини Донецької та Луганської областей. У нас багато корисної інформації для тих, хто хоче евакуюватися та пишемо про те, як отримати допомогу», – резюмує Олена Калайтан.
