Український Рембо
Повномасштабна російсько-українська війна заскочила країну уві сні ранковими ракетними обстрілами та огидним голосом російського диктатора з екрана, який пред’являв Україні ультимативні та принизливі умови капітуляції. Незважаючи на те, що російські війська вже кілька місяців проводили навчання та брязкали зброєю на кордоні з Україною, а про велику війну говорилось як про цілком реальний сценарій, у більшості українців це не вкладалось в голові.
Попри це, були ті, хто був готовий до такого розвитку подій, тому що знав ворога не тільки з підручників історії, але й спілкуючись з ним безпосередньо через приціл автомата, починаючи з 2014 року, як учасник АТО/ООС. Серед таких людей, які в перший день війни знали що робити і як треба зустрічати ворога, був наш герой, ветеран новітньої російсько-української війни, уродженець с. Пійло Дюг Олег Стефанович.
Будучи народженим в 1992 році, він належить до першого вільного покоління незалежної України. Це покоління вільних українців агонізуюча російська імперія захотіла повернути назад в рабство, а непокірних – знищити. Це була її фатальна помилка, тому що раби ніколи не переможуть вільних людей, кращим доказом чого є життєвий шлях нашого героя.
Дюг Олег Стефанович народився 18.07.1992 року в с. Пійло, в родині Дюга Стефана Андрійовича та Дюг Наталії Ярославівни. Олег був другою дитиною в сім’ї та молодшим братом і захисником для улюбленої сестрички Іринки. В школі Олег був активною дитиною і, як сам признається, не подарунком для вчителів.
Великий вплив на формування бійцівського характеру, патріотичне виховання та закладені правильні життєві орієнтири, за словами Олега, мав на нього шкільний тренер з вільної боротьби Барна Ігор Адамович.
Після закінчення 9 класу Пійлівської школи вступив на навчання в Калуський політехнічний коледж, який закінчив в 2011 р. за спеціальністю «технік-механік». В цьому ж році пішов на строкову службу в ЗСУ й потрапив в славетну 95-у Житомирську окрему аеромобільну бригаду. Після служби в армії Олег повернувся в рідне село і жив звичайним мирним життям, доки не сталося те, згадка про що одразу міняє вираз обличчя нашого героя, на якому простежується біль і лють.
У цей літній день 2014 року він дізнався про смерть під Словянськом від рук росіян свого кращого армійського товариша, який після строкової служби підписав контракт і залишився в армії. Обставини смерті товариша були настільки жахливі, що Олег досі не хоче обговорювати цю тему.
З цього часу єдиним його бажанням стало бажання помсти та знищення якнайбільше російських окупантів на українській землі. Далі були Костянтинівка, Піски, Водяне, ДАП (Донецький аеропорт), Авдіївка. Рембо, саме за таким позивним знали Олега Дюга в АТО свої й вороги. Відомий кіногерой Сильвестра Сталоне багато в чому схожий з нашим героєм, як відчайдушністю в бою, так і тим, що обоє захищали волю народу від рабства окупантів. Так тривало доти, доки третя контузія в Авдіївці в 2015 році перекреслила можливість подальшої служби в армії за станом здоров’я.
Не знаходячи себе в мирній Україні, Олег Дюг їде працювати за кордон. Але і на чужині доля посміхається герою, він знайомиться через Інтернет з дівчиною Яною, яка проживала в Португалії та, як згодом з’ясувалося, родом із сусіднього с. Голинь. Цілком сучасна історія Інтернет-знайомства та кохання Олега і Яни щасливо закінчується поверненням молодят на Батьківщину та гучним весіллям.
Час лікує старі рани, молода сім’я Дюгів хоч і нелегко, через багаторічну відсутність, але облаштовується вдома. Олег знаходить нову роботу, а дружина повідомляє, що чекає первістка. Життя помалу налагоджувалось і ніщо, здавалось, не завадить щастю молодого подружжя.
Та все змінює в одну мить 24 лютого 2022 року повномасштабне вторгнення російської орди в Україну. Вже 25 лютого наш герой із залишками АТОшної амуніції, під сльози вагітної коханої дружини Яни їде з дому в Калуський військкомат і проситься назад в рідну 95-у бригаду. Але лікарі невблаганні: шлях до армійських підрозділів з таким травмами і станом здоров’я неможливий. Тоді Олег Дюг вступає в місцеву територіальну оборону, де вимоги до здоров’я були не такі суворі. Незабаром приходить розпорядження командування створити на базі 10-ї бригади ТрО зведену роту добровольців для перекидання на Сумський і Харківський напрямки фронту.
Олег Дюг одним з перших записався до неї і кілька місяців воював з цією ротою під Сумами, а потім під Харковом, прикриваючи прогалини нашої хиткої оборони перших місяців війни. Там під Сумами наздогала героя звістка про народження сина Лук’яна. Після стабілізації лінії фронту на цих напрямках роту розформували, а бійців повернули в місце дислокації 102-ї бригати ТрО, яка на той час вже воювала на запорізькому напрямку.
На відміну від більшості добровольців бригади Олег Дюг був досвідченим воїном. Його повернення тільки додало бойового духу та запалу героїчній 2-ій роті 79-го батальйону 102-ї бригади ТрО. Рота чотири місяці без ротацій та обмеженою кількістю легкого стрілецького озброєння стримувала переважаючі сили професійної російської армії в селі Червоне. Відчайдушні вилазки в тили ворога зробили Олега Дюга відомим бійцем у всій бригаді. Не для одного окупанта зустріч з Олегом Дюгом була останньою. За бойові заслуги та високий авторитет серед побратимів командування довірило Олегові Дюгу посаду головного сержанта 79-го батальйону.
За натурою скромний Олег Дюг не вважає, що робив в житті щось героїчне, та не дуже любить про себе розповідати. Але Україна повинна знати героїв, яким завдячує своїм існуванням. Адже саме ці звичайні українські хлопці ціною власного життя і здоров’я втримали над нами українське небо, не вагаючись ставши на захист рідної землі. І ми повинні подбати, щоб такі патріоти, як Олег Дюг, більше не шукали щастя на чужині. Щоб вони були потрібні Україні не тільки в критичні дні війни, але й у час повоєнної відбудови країни. Щоб критерієм при прийнятті на державну службу, попри освітньо-професійний рівень, було те, чи особа здатна пожертвувати собою заради України так, як це продемонстрували своїм прикладом Олег Дюг та багато інших, на жаль, маловідомих героїв новітньої російсько-української війни, перед якими ми завжди будемо у неоплатному боргу.
Роман МИХАЙЛЮК.
