Через війну в багатьох моїх газетних публікаціях за останні кілька місяців відчувається сум і біль за тими, хто віддав своє життя на полях битви з оскаженілими російськими загарбниками. А про щось інше, більше приємніше, чесно кажучи, й писати нині не хочеться. Не цікавлять, не спонукають до розкриття інші теми. І хоча цього разу мова йтиме про одного з тих наших героїв-земляків, кого Господь оберіг від куль та снарядів ворога, а все ж від того, що йому довелося пережити – біль стискає серце…

Про службу в спецпідрозділі ЗСУ він мріяв з дитинства

До зустрічі із Зіновієм Паламарем – апаратником цеху піролізу, компримування й поділу пірогазу товариства «КАРПАТНАФТОХІМ» спонукала розмова з начальником цього підрозділу Михайлом Псюком. Він, як з’ясувалося, повертався з колегами – своїм заступником Андрієм Михайлюком, начальником відділення Володимиром Кульбанським, машиністом і товаришем Зіновія Володимиром Колюхом та іншими, з лікарні в Івано-Франківську, де перебував після отриманого поранення Зіновій Паламар.

– Його вже через два дні переведуть на реабілітацію в Калуську ЦРЛ, – поінформував Михайло Іванович, – тож, думаю, зможете із ним зустрітися і поговорити. Зіновію є про що сказати, адже він ще в 2015 році служив в АТО, був і тоді поранений, довго лікувався. А в 2017 році працевлаштувався в нашому цеху, звідки вже пішов знову на війну. Хоча міг цього не робити, бо мав групу інвалідності…

– Такі, як наш Зіновій Паламар, – продовжує розповідь начальника цеху його заступник Андрій Михайлюк, – майбутнє Української армії. Саме завдяки бійцям такої закалки та відваги ми нині нищимо ворога й, врешті, отримаємо перемогу. Він – надзвичайно стійкий та відважний боєць…

Після такої характеристики від керівників цеху до зустрічі із Зіновієм став готуватися, визначаючи ті основні питання, відповіді на які хотів би почути. А зайшовши в травматологічне відділення лікарні, відразу здогадався, що міцної статури чоловік з милицею в руці і перебинтованими ногами, який жваво розмовляв із медичною сестрою, і є Зіновій Паламар. Але перш ніж перейти до розмови з бійцем Збройних сил України, коротко про нього.

Народився Зіновій на Львівщині, але коли йому ще не було й року батьки переїхали в Калуш, де в цей період велося будівництво олефінового заводу тоді ще ВО «Хлорвініл». Батько – Мирослав Васильович став працювати на ньому водієм вантажівки, а мама – Надія Володимирівна трудиться в банку. Закінчив у Калуші середню школу, ВПУ №7, де здобув спеціальність будівельника. Тому ще до служби в Українській армії попрацював на одному з місцевих підприємств. Служив у спеціальному підрозділу ЗСУ, про що, як зізнається пізніше Зіновій, мріяв з дитячих років і готував себе до цього.

Отож, коли розпочалися бойові дії на сході України, так звана Антитерористична операція, Зіновій Паламар (позивний – «Панама». – Авт.) був у числі тих, хто захотів зі зброєю в руках боротися з російськими бойовиками. Служив у спецпідрозділі, але через приблизно півроку перебування в зоні бойових дій під час десантування з «вертушки» при повній «розгрузці» і з кулеметом роздробив праву ногу (висота, з якої довелося йому стрибати, була надто високою. – Авт.). Лікарі пізніше дивувалися, як він взагалі живим залишився і не пошкодив внутрішні органи чи хребет.

– Хоча на повне одужання від цього невдалого приземлення, – розповідає Зіновій, – загалом знадобилося близько 11 місяців і коли практично весь цей період ходив на костилях, я в Бога – щасливець. Не падав духом ні під час лікування, багатьох перенесених операцій, адже нога була, як «каша», і в реабілітаційний період. Допомагав спортзал, бо спорт, зокрема різновиди єдиноборства, я люблю. Тож, незважаючи на болі в нозі, продовжував займатися у спортивних залах.

Але це все спецпризначенець робив не для свого задоволення. Він продовжував думати про своїх побратимів, які билися з ворогом, і готував себе до нових випробувань. Його друзі бачили це, тому часто говорили: «Зеник, тобі цього вже не треба, а прийде час, то підемо всі разом…»

І такий час настав тоді, коли Зіновій Паламар уже трудився апаратником в «КАРПАТНАФТОХІМі», чому неабияк сприяв його товариш Віктор Яковина, коли, здавалося би, життя потроху стабілізувалося, став регулярно отримувати заробітну плату і реалізовувати свої особисті плани.

…Але Зіновія продовжувало тягнути на війну. Заради того, аби підготуватися до нових випробувань, він інколи брав спальник і йшов спати в спортзал, на паркет, тобто, продовжуючи перебувати в так званому спецназівському режимі. Тайком від дружини Наталії і дітей – дочки Діани та сина Віталія готував і відповідне військове спорядження.

Про початок повномасштабної війни дізнався в цеху на зміні

– Коли  24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна війна з росією, – продовжує Зіновій, – я був на зміні в цеху. Саме на робочому місці дізнався, що москалі вдарили ракетами по Києву, Івано-Франківську та інших містах України. Відразу після цього пішов у військкомат, де, зрозуміло, приховав свою інвалідність, адже могли не взяти. Хоча багато знали мене й в очі говорили: «Куди ти прешся, будеш обузою для побратимів…».

Після всіх невдалих спроб потрапити на передову Зіновій опинився у роті охорони Калуської тероборони, де став готувати до війни з рашистами як молодих, так і вже вікових калушан. Саме під час цієї підготовки до служби в ЗСУ й до участі в бойових діях була сформована з ініціативи Паламаря група під назвою «Кулак». Усі її бійці горіли бажанням попасти на передову й готували відповідно себе до цього.

– Хотіли бути всі разом, – продовжує мій співрозмовник, – але так сталося, що отримав наказ відбути на фронт мій побратим і друг Тарас Федорів і я вирішив, що не залишу його…

Так і сталося, хоча задля цього Зіновію довелося пережити дуже болісне прощання з дружиною та дітьми, подолати всі перепони в військкоматі.

«Ми з Тарасом не лише в одному бліндажі спали, а й пайок однодобовий на чотири ділили. Бо, перебуваючи під постійними обстрілами, важко було когось відрядити за їжею за кілька кілометрів у тил. Бо ситуація на місці розташування нашої групи постійно загострювалася. У такий період про гарячі страви ми взагалі надовго забули. А коли одного разу вирішили зварити на всіх кружку кави, то відразу з допомогою дрону це помітило командування» – згадує він.

На цій ділянці фронту на Луганщині старший сержант ЗСУ Зіновій Паламар командував групою бійців, яким довелося стримувати не тільки наступ підрозділів рашистів, а й витримувати постійні артмінометні обстріли, на які вороги не скупилися.

Піти із Тарасом в зону бойових дій Зіновія змусило й те, що він його вважав занадто емоційним і в певних обставинах нестриманим. А ще він не мав бойового досвіду. Тому перебувати поряд із ним у хвилини його бойового хрещення вважав своїм обов’язком.

Хоча, як зізнався, не думав, що це відбудеться так швидко. Адже спочатку говорили, що їх підрозділ, де в основному були колишні воїни-інваліди та «необстріляні», дислокуватиметься десь на третій лінії оборони.

Ось так колишній спецпризначенець, незважаючи на  поранення і бажання бути поряд з другом, став командиром піхотного підрозділу, в завдання якого входило не лише оборона позицій, а й коригування вогню для артилеристів.

– Що тебе, Зіновію, радувало на фронті та, навпаки, засмучувало? – цікавлюся.

– Радувало те, що ти маєш там таких друзів, таких вірних побратимів, які прикриють тобі в бою спину. Знаючи про це, то й воювати з ворогом легше. Коли в одну не по-весняному холодну  ніч я побачив, що мій товариш буквально замерзає в окопі в своєму тоненькому спальнику, то я, маючи дещо тепліший, притулився тісно до нього, аби разом зігрітися… Бліндаж не завжди була можливість облаштувати, тому рили якомога глибші окопи. Про таке ніколи не забуду…

Що стосується прикрого, з яким стикався на війні, то його теж вистачало. Не завжди, приміром, розумів доцільність наказів командування. А ще я переконаний в тому, що не треба мобілізовувати на війну тих, хто її боїться. Краще було б для всіх, якби такі військовозобов’язані рили окопи, займалися волонтерством або чи ще чимось корисним, але не перебували на «точці».

– А як рідні сприйняли новину, що ти знову йдеш на війну?

– Що там говорити, вони, звичайно, цього не хотіли й всіляко мене вмовляли, аби я цього не робив. Найбільше це вразило мою дочку, яка благала мене, аби я залишився дома. Син, хоча й молодший, лишень по-чоловічому сплакнув. Дружина, наскільки я зрозумів, давно здогадувалася про мої наміри, але вона також знала, що мене ніщо не втримає. Знали про це й мої батьки.

Коли вже остаточно був визначений день, коли я відбуду в розташування своєї частини, то повідомив дружині реквізити банківських карток, розповів їй як слід ними скористатися в разі чогось…

Наша розмова тривала близько години, але ми ще жодним словом не згадали про той бій, коли Зіновій отримав чергове поранення. Цього разу осколкове – в ліву ногу й голову.

«Під час чергового обстрілу міна розірвалася неподалік окопу, де перебував я та інші бійці. Від її вибуху мене відкинуло на кілька метрів і контузило. Прийшов до пам’яті від крику побратима Василя Хорта … : «Зеник, допоможи!». Дивлюся, а він весь у крові – голова, ноги, з яких стікала кров. Не усвідомлюючи того, що я сам поранений, підповз до нього і перев’язав ногу, аби зупинити кров. Став тоді кликати на допомогу інших наших бійців, але обстріл був настільки потужним, що мій голос ніхто не міг почути. Тоді й відчув біль у нозі. Дивлюся на неї, а вона вся в крові. Став перев’язувати. Коли якось із цим упорався, то поповз до хлопців, щоб повідомити, де знаходиться 300-ий (поранений). І вже коли побачив, що вони його витягують з окопу, став і сам помаленьку пробиратися до заздалегідь визначеного місця, звідки поранених мали евакуйовувати далі в тил.

Таким транспортним засобом виявилося стареньке «жигулі», але його водій і наш побратим Міша-Джміль, якого пізніше я став називати Міша-Шумахер і який родом з Рогатинщини, зробив, здавалось би, неможливе, аби доставити мене та ще трьох поранених, в тому числі й Василя, до госпіталя в місто Бахмут. Я, до речі, їхав у цьому авто, зважаючи, що мої поранення порівняно з іншими були менш значними, у багажнику, постійно тримаючи палець на спусковому курку автомата.

Ще багато чого мені розповів боєць і, можна з впевненістю сказати, ветеран ЗСУ, як про цей бій, коли він отримав чергове поранення, так і про інших. Адже, за його словами, лише через випадковість, пов’язану із поганим знанням дороги до Лисичанська, їхнє «жигулі» не потрапило на ворожий танк. Як був свідком згоряння на його очах нашої «бехи» (БМП) з екіпажем…

«Хочу найперше підвести дочку під вінець…»

А події 22 червня, але вже 2022 року, які пережив Зіновій Паламар на Луганщині, залишаться назавжди в його пам’яті. Як і потужний звук броньованої англійської бронемашини «Хаммер», яка зустріла їх рятівне авто.

У зв’язку з тими всіма подіями, які пережив Зіновій у дні, що передували 22 червня, так і після його перебування в цьому справжньому вогняному пеклі, він 21 день не виходив на зв’язок з рідними, бо, по-перше, не було спочатку можливості це зробити, а ще сам зв’язок у цьому районі був дуже слабким.

Після кількаденного перебування в прифронтовому госпіталі в Бахмуті Зіновія Мирославовича перевили у військовий госпіталь в Дніпрі, а вже звідти він був доставлений у Івано-Франківськ, а тепер – у Калуш.

– Тут все неначе рідне мені, – ділиться враженнями З. Паламар, – І медперсонал, і лікар Зіновій Срібняк, в якого я лікувався  й раніше. Всі умови для лікування й загальної реабілітації тут створені. І харчують належно, тільки їсти не хочеться. Відвиклося якось від нормального харчування.

– А які в тебе, Зіновію, плани на майбутнє?

– Їх у мене чимало, й про всі не буду сьогодні говорити. Але найперше мрію підвести дочку під вінець. Вона хоче, аби я супроводжував її під час цієї церемонії. Думаю, що у вересні, коли вона запланована,  я вже зможу це зробити.

Планую також зробити ремонт в оселі моїх батьків. Адже я їм це обіцяв. Зрештою, як я вже відзначав, планів дуже багато.

– Хотілося б насамкінець почути від тебе, воїна Збройних сил, чи зможемо ми перемогти нашого ненависного ворога?

– Обов’язково. Якщо ще нам держави-партнери допоможуть з технікою і зброєю, адже поки що ми не маємо всього необхідного, аби це зробити. А дух у більшості бійців ЗСУ дуже сильний. У нашій армії є нині той кістяк, який цим сатаністам, бо іншого слова для них не можу підшукати, ніколи вже не зламати.

Записав Анатолій ГЕТЬМАНЧУК.

На знімку: сім’я Паламарів.